9 (1)

Мірабелла

До тями я приходила дуже важко, ніби поштовхами. Та все ж, змогла зрештою відкрити очі і просто витріщалась сліпо у стелю. Зрозуміти б, де я зараз знаходжусь і що тут відбувається…

Ми бились з мерцями, дійшло до мене раптом. Перемогли! А потім отрута, якої я надихалась, нарешті взяла верх наді мною, і я просто впала без свідомості. Напевне, Рей полікував мене, якщо вже я бачу синє небо, а не чорноту Безодні, у яку провалюся після смерті – якщо вірити, звісно, авторитетній думці мого вітчима та сільського священика, його кращого друга.

Поруч хтось говорив. Рей! Я мимоволі напружила слух і змогла розібрати його слова.

– Якби ти не намагався змусити нас іти разом, з нею б ніколи такого не трапилось! Це через тебе я постійно з нею! – чоловік говорив шалено роздратовано. – Мені треба було б йти самому!

Про що це він таке каже? Невже… Про мене, зрозуміла я. Все аж похололо всередині. То це він отак про мене думає? Що йому просто треба було йти самому?..

Раптом я змогла розібрати і другий голос. Цей теж належав чоловікові, скоріше за все, молодому. Дуже приємний, але водночас від нього ніби віяло потойбіччям. Цей голос звучав не в реальності!

“…ти йдеш за цією дівчиною, і крапка. Це не обговорюється”.

Це його покровитель, втямила я. Змушує Рея йти за мною. Сам він, виходить, зовсім того не хоче? Аякже… Я просто нав’язась йому, впала. мов сніг на голову, а він тепер повинен волочитись з капризним дівчам, не здатним пережити навіть порцію отрути. Не дивно, що він так яскраво виражає своє мною невдоволення, я б теж була не надто щаслива, якби мені вручили такий причеп!

Як же ж образливо…

Я звелась на ноги. Для цього довелось зішкребти всі свої сили, зібрати їх в кулак, але я таки виструнчилась і, коли Рей обернувся до мене, могла говорити ясно та чітко. Достатньо, щоб дати йому зрозуміти, що все почула.

– У твого покровителя приємний голос, – сердито промовила я, ігноруючи здивування в очах Рея.

Він спробував щось заперечити, сказати, та мене вже понесло. Я не бажала його слухати.

– Я чула принаймні кінець вашого діалогу, – продовжила я, не приховуючи власного роздратування, дозволяючи гніву виплеснутись на свободу. – Отже, ти тут тому, що він тобі наказав, так? І ще й сперечаєшся з ним. Ти вважаєш мене зайвою, а твій покровитель наказує тобі й далі йти за мною. Що ж. Я можу допомогти з вирішенням цієї дилеми. Тобі більше не доведеться над собою знущатись.

– Міро…

Можливо, він і збирався щось пояснити, але слухати це я не збиралась. З мене досить. Я доросла тямуща жінка і розумію, коли мені просто треба піти геть. Все ж нормально! Ми розважились. Це не могло тривати вічність.

Хоч я і навигадувала собі усіляких дурниць про наше майбутнє. Кожна дівчина, напевне, так робить.

– Не треба нічого говорити, – я заперечно похитала головою, – Це не має сенсу. Знаєш що, Рею? Залишайся-но ти сам. А я далі поїду. Повернусь до батька. Мені ці пригоди набридли. Треба йти самому? Йди. Куди хочеш. Коня, до речі, дарую, не забирати ж його з собою.

Рей сидів, мов води в рот набрав. Зате не вгавав його покровитель. Вимагає мене спинити! Нащо? Аби використати з якоюсь дивною божественною метою?

– Я все чую! Не треба мене зупиняти.

Я знайшла в собі достатньо сил, аби не просто підійти до власної кобили та відв’язати її, а й заскочити в сідло. Потім пришпорила, і моя вірна конячка зірвалась з місця.

Перші півгодини мене вперед гнала лють, проте з кожним новим метром дороги втома ставала все більш очевидною. Я усвідомлювала, що скоро мій запас міцності буде вичерпано.

Здається, треба було ще трохи побути поруч з Реєм. Хай там як, паразит він чи ні, але принаймні міг за мною наглянути. А зараз я почувалась неймовірно слабкою.

Ще й дорога незнайома… Куди я взагалі завернула? В цьому лісі легко заблукати, а єдина карта лишилась у чаклуна!

Ззаду почулось кінське іржання. Розуміючи, що не надто добре тримаюсь в сідлі, та й взагалі, почуваюсь паршиво, я обережно від’їхала вбік. Міцно стиснула повіддя, намагаючись притримати кобилу, аби вона часом не схарапудилася і не понесла.

Адже потім мені точно не вистачить сили втримати її на місці або принаймні зупинити. І самій всидіти у сідлі. Мені б взагалі лягти, та щоб ніхто не займав.

Цокіт копит наближався. Подорожній зменшив темп, під’їхав до мене впритул… І вигукнув:

– Мірабелло? О, моя леді! Нарешті я тебе знайшов, нарешті! Я так переживав!

Я обернулась. Кінь був мені знайомим. Його вершник – також. Це ж Дайнмар! Він схвильовано дивився на мене, увесь зблід.

– Що з тобою трапилось? – видихнув мій вірний лицар. – Чому ти тут сама, ти ж була з тим чаклуном? А чому така засмучена… Він образив тебе? Я вб’ю його!