8 (2)

– Міро? – я кинувся до неї, вмить вмить викинувши з голови Лору і свої важкі спогади про минуле.

Рукав Мірабеллиної блузи був порваний, сліди зубів я помітив і на чоботі. Мертві, яких підняла Лора, вибрали собі за мету Міру, а я навіть не помітив того, настільки захопився боєм.

Дурень!

Я обережно підняв Міру на руки і відніс її на узбіччя, вклав на м’яку траву. Коні невпевнено тупцяли поруч, але мені зараз було не до них.

– Міро, – покликав я її, – ти мене чуєш?

Відповіддю була лунка тиша.

Я ніколи не вмів лікувати, сила, отримана від покровителя, призначалась зовсім для іншого. Мої власні пошкодження затягувались Тінями, тому темрява змішувалась зі шрамами на тілі, і я геть не звертав на це уваги. А зараз… Я був розгублений і не уявляв, що робити.

Остаточно відірвавши рукав її сорочки, я вглядівся в рану. Виглядала вона просто кошмарно; пазурі розпанахали ніжну шкіру, тіло довкола рваних ран набрякло. В кров, очевидно, потрапила отрута.

Так, з цим я повинен впоратись. Якщо затягувати рани я не вмію, то впоратись з отрутою – здатен. Моя власна темна сила для цього цілком придатна!

Я випустив Тіні, буквально втискаючи їх в шкіру Міри. Вона навіть не ворухнулась, так і не прийшла до тями. Магія всоталась в її тіло, і рана на плечі закровоточила сильніше.

Спочатку кров текла буро-зелена, огидного кольору. В ніс вдарив отруйний сморід. Та за кілька хвилин я нарешті побачив яскраво-червоні краплі.

Зупинити кров теж вдалось Тінями. Проте цього все ще було недостатньо. Міра, здавалось, стала лише холоднішою.

Отже, її отруювали не тільки ці подряпини. Трупи вибухали, а вона, напевне, надихалась того диму, що вони виділяли.

Але я поняття не мав, якою магією можна очистити її легені.

– Покровителю, – розпачливо покликав я. – Як її вилікувати? Що за чари це можуть зробити?

“Твоя сила, на жаль, на таке не здатна”.

– Тоді ти мусиш мені допомогти! – не стримавшись, викрикнув я. – Мусиш, чуєш, ти?! Нащо цей шлях, нащо всі перешкоди, якщо вона все одно лежить мертва? Бог ти чи хто?!

Мірабелла не дихала. Мені здавалось, я не чую нічого, груди її не здіймаються. Губи вже посиніли. Вона помирала, а я просто стояв та дивився, бо моя сила не здатна зцілювати.

– Ти ж мене воскресив, – прохрипів я. – Чому ти не можеш зробити це з нею?

“Не можна воскресити ту, що ще жива. І я просто залікував твоє поранене мечем серце, а не підняв з мертвих. Мертва тут була тільки Лора! – обурився покровитель. – Гаразд… Забагато слів. Сядь-но до неї та поклади її голову собі на коліна”.

Я підкорився. Голос покровителя звучав так вимогливо, що сказати йому “ні” зараз означало скоїти злочин. Та й я був ладен на все. що завгодно, аби тільки допомогти Мірабеллі.

Її волосся, гладке, мов шовк, розсипалось у мене по колінах. Торкаючись ніжної дівочої шиї, я відчув, як пульсує під пальцями жилка. Вона ще жива. На межі, але жива.

“А тепер випусти Тіні, – звелів покровитель. – Дозволь своїй магії проникнути у її тіло. Далі я зроблю все сам”.

– Ти забереш її собі? Так само, як мене забрав?

“Виконуй”, – замість відповіді наказав мені мій бог.

Я згадав, як проклинав Лору після того, як майже помер – і отямився з цією магією в жилах. Вчинити так само з Мірабеллою, забрати у неї право вибору і прийняти за дівчину рішення, що може визначити наперед все її життя? Напевне, я не мав права того робити.

Але яка альтернатива? Вона просто помре!

Я більше не гаяв часу, просто виштовхнув магію з себе, і вона потекла в дівоче тіло, наповнюючи його Тінями. Сила заструменіла по шкірі Мірабелли, накрила її, немов напівпрозорим коконом, всотувалась в дівоче тіло і розтікалась довкола.

– Будь ласка, – прошепотів я. – Тільки б допомогло…

Це вперше я молився власному богові, тому, з чиїм голосом у голові ходив всі ці роки – і мій порив був абсолютно щирим.

Раптом Міра судомно вигнулась у мене в руках і вдихнула повітря. Разом з тим хапнула і тіней, закашлялась, затремтіла. Я інтуїтивно стиснув її плечі, дозволяючи магії наповнювати тіло дівчини.

“Древня Кров, – прошелестів у мене в голові покровитель, – сильна, але тендітна до магії мертвих”.

Суть його слів пройшла повз мене. Міра закашлялась знов, і я обережно допоміг їй повернутись на бік, побачивши, що з уст дівчини зриваються невеликі кружальця диму.

Наступної миті її ледь не вивернуло. Так і не приходячи до тями, вона закашлялась знов, і тепер назовні вилітав зеленкуватий отруйний дим. Я тільки й міг, що притримувати дівчину та відганяти ті хмари геть рукою, аби вона не надихалась отрути знов.

За деякий час вона нарешті обм’якла у мене в руках. Дихання стало спокійним, рівним.

“Ще деякий час вона просто полежить, – промовив покровитель, – а потім нарешті прийде до тями. Я забрав всю отруту, що міг. Дівчина відчуватиме слабкість, але в цілому – швидко повернеться до норми”.