8 (1)

Рей

У мене на шляху було дуже мало приємного – чи принаймні стерпного. Але з усього, що відбувалось, найгіршим я вважав Лору.

Коли ми з нею зустрілись вперше, вона була прекрасною юною дівчиною, яка чогось звернула увагу на таке нещастя, як я. Її не лякали мої шрами – тоді їх було менше, ніж зараз, але сам факт! Вона не сахалась мого обличчя. Саме їй я розповів правду про те, ким я є насправді, і вона повірила мені.

Коли Лора запропонувала допомогу, звісно, я не міг відмовитись. Ми прийшли з нею до старовинного склепу, і там я вперше почув голос свого покровителя і зміг навіть побачити його, наполовину втіленого – зітканий з тіней силует стрункого довговолосого чоловіка.

Він запропонував угоду… А я не прийняв її. Відмовився, бо вирішив, що свобода мені дорожча. Коли Лора спробувала мене переконати, я сказав їй, що ніколи не віддам свою свободу.

Потім – повернувся до неї спиною.

І вона проштрикнула моє серце мечем, залишивши шрам не тільки на грудях, а й у свідомості, та що там, навіть на душі.

Потім я дізнався від покровителя, що вона теж була його – тільки трохи на інших умовах, аніж я. Таким чином Лора намагалась здобути свободу, хотіла віддати мене замість себе. Можливо, вона справді вважала, що так буде краще.

Покровитель її зрікся, не лишивши ні своєї сили, ні свого голосу, нічого. Що далі було з Лорою, я не знав, але здогадувався, що вона померла.

Очевидно, померла не остаточно, бо ж зараз стояла просто переді мною зі своїм мечем та була готова вбити. Стратити, як вона сама це називала.

За роки, що ми не бачились, я став набагато майстернішим, а мій меч добре просякнув магією покровителя. Той самий, що колись проткнув моє власне серце, зараз він наносив Лорі сильні удари, змушуючи її відступати.

Та все ж, сили були відносно рівні. Ми з нею схоже фехтували – і обидва розуміли, що ця битва може тримати ще довго, аж доки хтось не виснажиться.

Її лякала Мірабелла. На перший погляд атаки чарівниці не були ефективними, проте кожна з них, потрапляючи у ціль, чимало коштувала Лорі.

 Вона відступила, парируючи черговий удар, і заговорила, намагаючись своїм отруйним шепотом знову задурити мені голову:

– Згадай… Те, що було між нами… Згадай. Ми ж кохали один одного. Хіба ти ніколи не хотів повернутись у той стан, зруйнувати всі перешкоди між нами?

Покохати її? Знов? Я марив нею тоді, бо вона була єдиною, хто простягнув мені руку допомоги. Та десять років шляху дорого вартують для кохання.

І все ж, я завмер, не поспішаючи наносити ще один удар. Не тому, що в моєму серці було місце, щоб відчути до Лори хоч трохи тепла.

Лише для того, щоб вивірити удар.

– Хіба ти не відчуваєш, – не змовкала вона ані на мить, заворожуючи мене, затягуючи у свої тенета, – що ми загубили щось важливе в ті дні? А зараз маємо шанс повернути.

– Загубили? – крихітний крок вперед, який вона навіть не помітила, лють в словах, яку вона не здатна була відрізнити від сумніву. – Так. Я… Заборгував тобі.

Лора трохи повернула лезо свого магічного меча, готуючись вдарити. На її обличчі засяяла усмішка.

– Йди до мене.

Я зробив крок вперед – і вдарив її мечем просто в груди.

– Я заборгував тобі вбивство, – лезо легко вийшло назовні. – Хай на то буде воля Його Темності, зустрінемось ми з тобою ще чи ні.

Лора похитнулась і впала на землю. Залишки магії вийшли з неї, перемішуючись з живими тінями, які випустив покровитель. Він і сам гнівався на неї, і вся ця енергія, вся жива лють пролилась на вже давно мертву жінку, повертаючи її в те царство, з якого вона з такими зусиллями вибиралась.

Ще хвилину тому я бачив перед собою справжню Лору, а тепер вона осипалась піском і стала просто кістками біля моїх ніг.

В руках все ще бриніла сила. Жива та потужна, вона билась під шкірою, намагаючись знайти вихід – та вєе його не мала. Здавалось, я навіть крізь темну тканину сорочки бачив візерунки, що розповзались по моїй шкірі. Вони пекли живим вогнем.

Минуле лишилось позаду. Я попрощався з ним ще десять років назад, коли тільки прийшов на службу до свого покровителя, але воно все одно наздогнало мене – у вигляді Лори, такої подібної до того, яка вона була в минулому. Такої справжньої. Що може бути більш непідробне, аніж ця її нескінченна впевненість у власній правоті, в праві мене покарати…

“Все позаду, – ласкаво промовив покровитель. – Ти від неї вільний. Залиш ті кістки та згадай про свою Мірабеллу”.

Я здригнувся та стрімко повернувся до дівчини, туди, де, як я пам’ятав, вона мала стояти – і не одразу зрозумів, куди ж Міра поділась. Тоді опустив очі і аж сіпнувся від жаху.

Вона лежала на землі, смертельно бліда, непритомна, і ледве дихала.