7 (4)

Кожна секунда тривала цілу вічність. Я дивилась на Рея та відчувала, як з мене самої крапля за краплею витікає життя. Його втягує в себе неприємна рана на плечі, але не тільки вона – ще й жах, що зародився в моєму тілі і займав кожну його клітинку, витісняючи будь-що інше.

Помер. Він помер.

Після таких ударів не виживають! Мені здалось, що меч проштрикнув йому серце, та навіть якщо ні – зачепило легені, ще щось…

Це все – смерть.

Секунди пролітали повз, одна за іншою. Рей ще стояв на ногах; пальці його лівої руки потягнулись до рани. Правицею він продовжував стискати руків’я свого меча.

Лора завмерла навпроти нього та посміхалась. Напевне, в цю мить вона відчувала надзвичайне торжество, змогла все-таки досягнути свого. Чи ні?..

З рани Рея потекло щось чорне.

Це не була кров, ні. Я бачила, як з нього поштовхами вириваються Тіні. Лора відступила на півкроку, нажахано дивлячись на хмаринку сили, що вирвалась з чужого тіла. Потім знову підняла меч, але магія, з якої було зіткане його лезо, не поспішала слухатись її.

– Ніколи, – прохрипів Рей, – не йди в атаку, коли не розумієш, що за союзників має той, кого ти хочеш покарати.

– Ти просто слуга, – хитнула головою Лора. – Ти просто слуга! Чому б то він став тебе захищати? Я заради нього все віддала, а він все одно мене покинув! Я вбила заради нього того, кого кохала!

– Мене? – скептично вигнув брови Рей. Голос його набирав силу. – Ти ніколи не відчувала до мене нічого. Зовсім. Ти просто хотіла мною скористатись, і в тебе, на жаль, не вийшло.

Він знову кинувся в атаку. А я – ніби повернулась назад до реальності, де була ще купа живих мерців і необхідність знищити кожного з них.

Звісно, я не стала просто чекати, доки вони підійдуть до мене впритул. Знов запалила вогняну кулю на долоні і жбурнула в зомбі, що стояв найдалі від мене.

Їх лишилось троє, а сили мої вже на межі, тож бажано вбити їх так, щоб мене не зачепило отруйними випарами. І так, щоб вони не встигли атакувати Рея, бо йому достатньо і битви з Лорою.

Другий мрець теж вибухнув вогнем, зачепивши отруйними випарами свою повелительку – але, на жаль, не зашкодивши їй.

А от третій накинувся на мене. Коли я спробувала зустріти його вогняними долонями, одним з улюблених своїх заклять, то відчула, як стрімко покидають мене сили. Здається, я занадто захопилась магією і не помітила, що витратила майже увесь резерв.

Довелось зустрічати його вогняним снарядом. Той прицільно врізався мерцеві в груди, перший, потім другий…

Мрець вибухнув – але надто близько до мене.

Я хотіла затримати дихання, та не встигла, мимоволі хапнула повітря. ротом. В горлі запекло, очі спалахнули вогнем. Я ніби осліпла на кілька секунд, втратила можливість рухатись.

Раптовий порив вітру розвіяв отруту, і я повернулась в пошуках наступної цілі. Проте ходячих трупів, на моє щастя, більше не було. Тільки Лора – і з нею бився Рей, а я боялась, що випадково можу зачепити його, якщо раптом перейду в атаку.

Щоразу, коли їх мечі стикалися в бою, в повітря летіли десятки іскр. Зброя Рея була більш реальна, і на лезі його меча з’явилась щербина, хоча такого не мало б статись в нормальному бою.

Тіні, з яких було викуто меч Лори, протекли на землю, мов чорна смола. Здавалось, це було не лезо, а живе тіло, і воно кровоточило зараз.

Ще один удар – і вона випустила зброю з рук. Похитнулась, підвела на Рея тужливий погляд…

Чоловік завмер, ніби заворожений.

– Згадай, – прошепотіла вона ледь чутно. – Те, що було між нами… Згадай. Ми ж кохали один одного. Хіба ти ніколи не хотів повернутись у той стан, зруйнувати всі перешкоди між нами?

Рея долали сумніви.

– Хіба ти не відчуваєш, – продовжила вона пошепки, – що ми загубили щось важливе в ті дні? А зараз маємо шанс повернути.

– Загубили? – перепитав Рей, мружачись. – Так. Я… Заборгував тобі.

Лора посміхнулась.

– Йди до мене.

Вона простягнула до нього руки. Він наблизився до неї…

Та проштрикнув її серце мечем.

– Я заборгував тобі вбивство, – видихнув він, висмикуючи лезо. – Хай на то буде воля Його Темності, зустрінемось ми з тобою ще чи ні.

Лора сіпнулась. Захрипіла. А тоді осіла на землю, і її тіло почало тліти. Те, що хвилину тому було красивою жінкою, перетворювалось на мертву плоть та кістки.

Битись вона вже не могла. І керувати трупами теж – та їх вже й не лишилось, а підняти нових було нікому.

Перемогли, усвідомила я.

Несподівана радість затопила мій розум – а слідом за нею прийшов жихливий біль. Я похитнулась і осіла на землю. Закрила очі і просто провалилась в небуття.