7 (2)

Я повернулась до Рея. Він виглядав не надто радим цій зустрічі, радше навпаки. Проте, здається, не здивувався. Знав її.

– Вітаю, – промовила я максимально спокійно. – Я – маркіза Мірабелла, донька герцога Жекремського, і цей чоловік зараз у мене на службі. Хто ви така і яким законом керуєтесь, вимагаючи його вам віддати?

Зазвичай, варто було мені згадати ім’я батька, всі проблеми починали вирішуватись самі собою. Магічна сила герцогського титулу діє завжди, якщо вміти правильно нею користуватись і не зловживати. Очевидно, я таки вміла.

Проте цього разу незнайомка навіть не сіпнулась і продовжила дивитись на нас своїми водянистими очима.

Вона була… Гарна, так. Довге світле волосся, заплетене у косу, аж золотилось на сонці, бездоганна біла шкіра, напевне, на доторк м’яка, мов оксамит, червоні вуста пухкі та правильні, ідеально симетричні, світлі блакитні очі, ледь-ледь розкосі, мали б бути красивими, але притому дивились, мов якісь неживі.

Та й від самої дівчини віяло смертю.

Я навіть не могла назвати її вік, не те що точний, геть приблизний. Двадцять? Тридцять? Сорок? Скільки їй взагалі? Здавалось, можна моргнути, і побачити перед собою юнку, повернути голову – і стоятиме стара.

– Мене звати леді Лора, – представилась вона нарешті. – І цей чоловік завинив переді мною. Його судитиме суд честі.

Рей продовжував мовчати.

– Не знаю такого суду. Суд честі… Де він знаходиться? Хто там суддя? Чи взагалі законний він у нашому королівстві? – не вгавала я. – Та й чим мій супутник завинив перед вами?

– Просто віддай його.

– Е, ні, – я заперечно хитнула головою. – Просто віддати! А хто захищатиме тоді мене? Якийсь невідомець? Мені потрібен супровід, я не можу далі подорожувати одна. Тим паче, віддавати того, з ким погодилась подорожувати, незнайомці, яка чомусь вирішила його судити. Вам доведеться все мені пояснити, якщо ви хочете, щоб я відступила.

Лора зиркнула на мене, і в її водянистих очах вперше проявилась якась ясна емоція. Щоправда, ця лють, що плескалась на дні її зіниць, могла хіба що налякати, але аж ніяк нічого не пояснювала.

– Не будь дурною, – прошипіла вона. – Просто відійди.

– Рею, – я повернулась до нього. – Про який суд йдеться? Ти взагалі знаєш цю жінку?

– Знаю, – нарешті озвався він. – Цікаво, що за останні десять років вона анітрохи не змінилась. Ті ж вимоги, та ж впевненість у своїй правоті.

– І хто це?

Він розтягнув губи у неприродній, злій усмішці.

– Через неї я став слугою свого покровителя, – проронив він.

В сказаних словах дзвенів біль. Я не до кінця розуміла, про що йдеться, тож повернулась до Лори.

– Про що мова? – повторила з натиском своє запитання. – В чому ви звинувачуєте мене?

– Завдяки мені цей чоловік отримав свою силу, – промовила Лора. – Він погодився на цей шлях, але геть забув про вдячність. Тепер йому доведеться за це заплатити. За те, на що він прирік мене.

Я все ще не розуміла, про що мова, але раптом усвідомила: десять років, а вона не змінилась зовсім… Хіба ж таке буває? Ні. Не з живими. Проте моя магія, яка зазвичай добре визначала присутність навіть вовка чи зайця, не те що живої людини, її не відчувала.

Вона… Мертва.

– На що ж він вас прирік? – похмуро спитала я.

– На вічну муку без шансу заплатити, – Лора стиснула руки в кулаки. – Через те, як він повів себе, я не змогла внести свою плату і отримати свою свободу. Через це мене зреклися! І я втратила все, що мала.

Рей з болем дивився на неї.

– Не тобі мене судити, Лоро, – промовив він. – Те, що ти не змогла виконати прохання так, як просив покровитель, не моя провина.

– Твоя! Все сталось через тебе!

– Лоро, я не змушував тебе пронизувати мене мечем і сподіватись, що так він прийме це за достойну плану.

Тобто вона ще й вбивця?

– Вам краще забратись геть, леді Лоро, – уже відчуваючи, що так просто це не буде, промовила з натиском я. – Тому що ніхто віддавати вам жертву не збирається. Особливо після тих подробиць, що я зараз чую. Здається, судити тут треба не мого супутника. Вас.

Лора навіть з місця не зрушила.

– Її вже пізно судити, – зітхнув Рей. – Вона своє отримала по повній. Тепер намагається все виправити, але не може.

Його слова не справили на Лору жодного враження.

– Ти сама винна в тому, що не захотіла прийняти бій, – хитнула головою жінка. – Що ж, тоді я судитиму вас обох, – вона роззирнулась, а тоді звеліла: – Вставайте.

Якщо я щось розуміла в магії, то цей наказ міг бути направлений винятково до мертвих.

На жаль, я не прогадала. Земля затремтіла – і за кілька секунд перед нами постало кілька трупів. І вже виходячи з їх гарчання та страшенно неживого вигляду, я зробила висновок: бій не буде легким.