7 (1)

Мірабелла

Подорожувати один на один з Реєм було значно приємніше, аніж тягнути за собою Дайнмара. Всі переваги я усвідомила не одразу. Спочатку просто насолоджувалась тим, що ніхто не бурчить мені про дітей і про честь, потім – зрозуміла, що спати там, де ти хочеш, набагато комфортніше, ніж там, де тобі сказали… І тільки вранці, прокинувшись у теплих обіймах Рея, усвідомила остаточно, що Дайнмара треба було лишити ще в тому селі. Хай би ночував собі…

Але він тоді тримав всіх наших коней. Вміє знаходити причини, щоб його не прогнали одразу, паразит! Тільки на цьому біля мого батька і тримається.

Ну, і ще на тому, що походить з гарної сім’ї і має за тітку нашу королеву, хоч і не згадує про це часто.

– Доброго ранку, – прошепотіла я, цілуючи Рея у щоку, просто в край його шраму.

Я вже встигла зрозуміти, що він чомусь шалено соромиться своїх шрамів і вважає, що мені має бути через це бридко. Власне, це було просто смішно – багато у кого на тілі є різноманітні відмітини, це не робить людину кращою чи гіршою! З його шрамами було нескладно змиритись.

Проте травми не зобов’язані буди логічними, правда ж?

– Доброго, – так само тихо озвався Рей, пригортаючи мене до себе. – Я бачу, тобі дуже неспокійно спалось, що ти аж зі свого спальника перекочувала до мене…

– Ні-ні-ні. Це мій спальник, – заперечила я. – А ти перебрався до мене. Хіба забув? Я вночі не вставала!

Я справді не пам’ятала, щоб спеціально лізла до чоловіка в обійми. Не може такого бути! Чи, можливо, Рей сприймає мене такою і сказав це все спеціально?..

Він тривалий час мовчав, роззираючись. Потім розсміявся, трошки напружено і неприродньо, але все одно досить тепло, і промовив:

– Та я ж просто тебе дражню. Звісно, я ліг до тебе. Ти була настільки прекрасна, що я не міг стриматись. Тим паче, вдвох тепліше.

– Це правда, – посміхнулась я і знов поклала голову йому на плече.

Не хотілось покидати теплі, затишні обійми. Та й взагалі, вставати… Нащо? Ми удвох чудово себе почували, якраз зігрівали одне одного. Як на мене, чудові відчуття…

– Напевне, нам вже пора в дорогу, – за хвилину нагадав Рей. – Якщо ми не хочемо, щоб Дайнмар вистежив нас і все-таки приєднався до нашої компанії, як це було минулого разу.

– Минулого разу ми були в селі, а зараз в лісі, і таки далеченько від’їхали. Наздогнати нас буде непросто, – зазначила я.

– Але ж це не означає, що йому треба давати такий шанс, Міро.

Я зітхнула.

– Не означає, але… Гаразд, гаразд. Треба вставати, – довелось визнати його правоту.

Краще обійматиму його потім, коли ми будемо подалі від Дайнмара. Але що, як лицар – це лише причина, щоб не знаходитись поруч зі мною? Раптом Реєві просто неприємно?

– Гей, Міро, – він обійняв мене міцніше, – ти вже надумала собі щось погане, чи не так? Я просто не хочу, щоб твій лицар знову став частиною нашої компанії, от і все. Не треба шукати потаємні знаки в моїх словах.

– Нічого я не шукаю, – фиркнула, але подумала, що Рей таки справді добре мене розуміє.

…Невже тепер я буду відчувати підступ у кожній, навіть найбезневиннішій фразі? Це отак працює закоханість?

Та ну! По-перше, жодні почуття не можуть відібрати у мене здоровий глузд! А по-друге, яким би то чином я так швидко в нього закохалась? Ми ледь-ледь знайомі. Так, Рей допоміг мені усвідомити, що я не готова коритись правилам, поруч з ним я відчула себе щасливішою, вільнішою, аніж будь-коли, але це все може існувати і окремо від нього! Я лише…

Гаразд. Не думатиму про це. Не потрібно забивати голову зайвими дурницями.

Я нарешті вибралась з його обіймів і взялась готувати сніданок. Напевне, якби ми їхали з Дайнмаром, я б воліла, щоб цим зайнявся лицар, бо не надто любила возитися з їжею, проте Рея хотілось нагодувати чимось смачним. Або принаймні просто нагодувати.

Прокляття. Зі мною явно робиться щось не те! Неправильне!

Та все ж, що б не відбувалось, сніданок таки був готовий. Поїли ми досить швидко, мовчки заскочили на коней та рушили дорогою. Рей явно добре її знав; мені здалось, він взагалі протоптав кожен шлях принаймні в цій частині королівства. Треба буде спробувати детальніше розпитати, чому ж він стільки подорожував та що шукає…

Раптом моя кобила сіпнулась, ледь не встала на диби – я зуміла її стримати, – та зупинилась, мов вкопана. Реїв кінь теж загарцював на місці.

На середині шляху стояла незнакомка, і, здається, не існувало такої сили, що могла б змусити коней її об’їхати. Тендітна, невисока, вона заслоняла собою увесь шлях. Дивовижа якась!

Або магія. Небезпечна магія.

– Мені потрібен він, – вказала жінка пальцем на Рея. – І ніхто більше. Ти, дівчинко, можеш йти, а його я судитиму. За всією суворістю закону.