6 (3)

Напевне, було б краще, якби вона мені відмовила. Правильніше, це точно. Проте я не міг змусити себе засмутитись через її згоду або сказати, що пожартував. Натомість легко підвівся на ноги та подав руку Мірі. Вона вхопилась за мою долоню, хоча могла встати і самотужки без зайвих зусиль, та ніжно всміхнулась.

– Я вже думала, – прошепотіла дівчина, – ти й не покличеш. Поводишся так, ніби ми просто подорожуємо разом, і нічого не було, то я й вирішила, що це тепер твій новий план.

– Яка ж мета у цього плану? – розсміявся стиха я.

– Спекатись набридливої дівчини?

– Ти зовсім не набридлива, – хитнув головою я. – Ти прекрасна, Мірабелло. Тільки останній дурень цього не зрозумів би. Те, що ми з тобою зараз тут удвох, велике щастя, і я мушу його цінувати.

Вона відвела погляд, та все ще не висмикнула руку з моїх пальців. Я мусив її відпустити, це було б правильно, проте… Не хотів. Тож ми просто рушили вперед вузькою стежинкою, що вела до дрібного струмка неподалік.

Біля води було дуже гарно. Повітря з настанням ночі посвіжіло, а проточна вода рятувала від надмірної спеки. Дихалось легко та вільно.

Зорі, що їх, мов дорогоцінне каміння, хтось щедро розсипав на небі, відображались і у водній гладі. Річка затихла, оманливо спокійна, хоча я знав: можна відчути її швидку течію, якщо опустити пальці у водну гладь, тоді вона битиметься об долоню, розкриє свою справжню, невгамовну натуру.

Все ще була повня, і місяць, великий та круглий, своїм слабким холодним світлом розганяв темряву довкола нас. Здавалось, його сяяння можна було пити великими ковтками, насолоджуючись красою природи.

Міра нарешті відступила від мене та підійшла до самого краю берега. Прохолодні хвилі розбивались об її ноги. Вона ніжно посміхалась, і місячне світло окреслювало риси її обличчя, обмальовувало чіткий профіль. Здавалось, на щоках, губах, кінчику носа осідає зоряний пил.

Вона вже позбулась сільської сукні та перевдягнулась у одяг для подорожей: просту сорочку, штани та високі шкіряні чоботи. Одяг, завдяки якому про красу чарівниць легенди ходять, бо жіночу фігуру не приховує пишна сукня, а блискучому погляду не додає втоми постійна задуха від корсету та важкість пишного криноліну.

Та Міра була б гарною, у що б вона не вбралась. Дика, вільна, незалежна, вона могла натягнути на себе хоч брудне рвання, хоч корону королеви…

Древня Кров, згадав я. Справді, кому, як не нащадку магів минулого, тій, що змогла приборкати свій спадок та оволодіти даром, правити королівством? Та на троні у нас давно уже люди, що нічого спільного не мають з Древньою Кров’ю. Десять довгих років вони снують довкола розколотого трону, але сісти на нього змогли лише формально.

– Про що ти думаєш? – спитала Мірабелла.

– Про те, яка ти гарна, – відповів я напівправдою. – Досі не розумію, чому ти погодилась піти з таким, як я. І сюди теж… Прийшла.

– Бо ти мені подобаєшся, хіба ж це не очевидно?

– Не дуже, – хитнув головою я. – Міро, зрозумій мене правильно. Я – поганий варіант для такої, як ти.

– Чому?

– Бо я – злочинець, якого шукають. Я – той, кого Варта Чарів має спалити, щойно побачить, і сліди цього у мене на тілі, мов те клеймо. Я служу силам, які всі ненавидять…

– Я бачила, як ти використовуєш ті сили. Ми б самотужки не впорались з тією нечистю.

– Міро… Я чаклун, і у мене є покровитель. А в нього свої цілі, можливо, набагато більш небезпечні, аніж ти можеш собі уявити.

– Але ж все одно багато рішень приймаєш ти сам.

– Так, але не всі. Я втратив головне, віддаючи себе в його руки. Свободу, Міро.

– Нащо ж ти це зробив?

– Тоді мені здавалось, що вона нічого не варта. Та, зрештою, я не мав вибору. Мій покровитель не жорстокий, але він – темний. В нашому світі до такого ставляться… Сама знаєш, як.

Вона підійшла до мене впритул і погладила мене по щоці. Обвела кінчиками пальців контур шраму…

Скільки років я мріяв, щоб хтось дивився на мене саме так! Щоб міг торкнутись мене, не тремтячи від огиди, щоб не доводилось платити послугами або грошима за секунду людського тепла. Це здавалось недосяжним, але зараз все насправді, і поруч зі мною справді дівчина, про яку хто завгодно може тільки мріяти. Стоїть так близенько, торкається мене ніжно-ніжно, і вона сама – справжня, неймовірна. А я ношу в собі таємниці, які можуть все зруйнувати.

– Мені все одно, хто твій покровитель, – прошепотіла Мірабелла. – Я пішла за тобою, тому що так захотіла. Ти можеш будь-якої миті мене відштовхнути, а можеш…

Вона затнулась на півслові.

Я не втримався. Знав, що це неправильно, що повинен берегти її, таку прекрасну, від самого себе, але згріб в свої обійми та поцілував у губи, палко, ніби востаннє.

Мірабелла застигла в кільці моїх рук, не спробувала навіть випручатись, коли я обірвав поцілунок. А потім, коли відсторонився, міцно вхопилась пальцями за комір сорочки і прошепотіла:

– Давай втечемо, Рею. Якнайдалі звідси! Без Дайнмара!