6 (2)

– Так-так, – кивнув я. – Стежиш за мною вдень та вночі, не зводиш погляду.

– Нема чого так скептично це говорити! – фиркнув Дайнмар. – Я вірний лицар своєї леді і нікому та ніколи не дозволю їй нашкодити. Ти вже одного разу прокрався, але вдруге не пройдеш.

– Та хто б сперечався.

Лицар востаннє сяйнув очима і вмостився під найближчим деревом, очевидно, стежити. Ще сьорбнув зі своєї кружки той чай, що заварила йому Мірабелла… Зімкнув очі, ясна річ, лише на хвилиночку…

А тоді гучно-гучно захропів.

Я вмостився на ковдрі, дбайливо розстеленій лицарем, та скосив на нього погляд. Уві сні Дайнмар нагадував справжнє янголя нашого Пресвітлого – гарненький, милий, ви ж тільки гляньте. Скільки корисного взагалі відбувається з людиною, коли у неї закривається рот і вона нічого не робить!

На галявину вже спустилися сутінки, тож саме час поспати. Але щоб заснути одразу так різко і так міцно – це треба постаратись. Я міг багато чого сказати про Дайнмара, та все ж, він не виглядав настільки… Безвідповідальним. Коли вже сказав сторожити, то справді готовий це робити. Але ж ні, лежить, голосно похропує.

– Здається, наша нічна варта трохи притомилась дорогою, – всміхнувся я, повертаючись до Мірабелли. – Не боїшся, що вовки тебе зжеруть серед ночі?

Дівчина перенесла свої пожитки до нас поближче і зазначила:

– Зранку я скажу йому, що через його безпробудний сон вовки таки напали і перенесли все, що я мала, сюди. Звісно, я, беззахисна леді, не могла кинути в них вогняною кулею і порушити таким чином баланс сил у лісі, тож вимушена була скоритись.

– Ти приспала Дайнмара, – нарешті дійшов до остаточного висновку я. – Просто його приспала.

– Так, – знизала плечима Мірабелла. – А що, ти переживаєш, чи то часом не токсичним чимось я його напоїла?

– А воно було токсичне?

– Ні, просто трави. Я вирішила, що він дуже втомиться, якщо справді вартуватиме, і треба дати йому можливість виспатись.

– А якщо на нього вночі нападуть вовки?..

– Тут нема вовків, і ти про це прекрасно знаєш. Я б їх відчула, – знизала плечима Мірабелла.

– Відчула? – насторожився я.

– Всі маги відчувають таке, хіба ні? Ліс же говорить з нами. В тебе такого не бувало?

– Бувало, бувало, – заспокоїв я Міру.

Справді, навіть до того, як я отримав свою силу, як віддав себе в руки покровителя, я міг зайти до лісу і скерувати полювання у правильному напрямку. З мене вийшов би прекрасний слідопит, якби такі, як я, не мали життя, визначене наперед на багато-багато років. Та й азарту справжнього мисливця я не відчував, бо це давалось мені дуже легко.

Та відчувати життя, вслухатись в те, як б’ється серце землі у тебе під ногами – це величний дар, неоціненний. Його успадковують лише ті, в чиїх жилах тече Древня Кров. Могутні маги минулого, що керували силами цієї землі. Коли утворилась наша країна, хтось з них став аристократією, хтось – вищим духовенством, створюючи першу Варту Чарів, тоді ще справжню, а не як зараз.

А одна жінка надягнула на голову корону і заснувала першу королівську династію на цих землях. Династію, яка з кожним новим поколінням згасала, аж поки наш прекрасний узурпатор та його свята дружина не зайняли престол.

Вони сказали, що попередній король з’їхав з глузду, вбив свою дружину та сина і розрубав трон навпіл.

Ніхто не міг підтвердити їх брехню. Ніхто, крім…

Ні, про це я думати не буду. Як і про те, що Міра, здається, теж успадкувала дар Древньої крові, але не до кінця усвідомлює, наскільки це велика рідкість. Про той дар зараз мало хто може розповісти так, як потрібно.

Краще роздивлятись зорі. Гарні, іскристі, все небо всипане ними. Зорі бачуть горе, багато горя, але вони зовсім його не знають…

– Міро, – пошепки гукнув я.

– Що? Тобі теж дати того відвару, що я Дайнмарові зготувала? – поцікавилась вона.

В голосі – ані сліду сну. Здається, не тільки мені не хочеться засинати. Ще й вечір такий хороший, теплий, зорі сяють…

Покровитель мовчить, а це ж бо для нього страшенна рідкість!

Гаразд, варто визнати очевидне. мовчить він тільки тому, що не хоче заважати та руйнувати романтичний момент.

– Не треба мені того відвару, – зітхнув я. – Але, можливо, ти погодишся зі мною прогулятись? Під зорями. Ти, я, ніякого лицаря. Мені здається, дівчатам мало б таке подобатись?

– Тобі краще знати, я дівчат на побачення не водила, – гмикнула Міра.

– Та знаєш, у мене теж не можна сказати що дуже багато досвіду!

– Он воно що, – розсміялась чарівниця. – То ти на мені вирішив попрактикуватись…

– Та наче як.

Звісно ж, вона зараз мені відмовить. Перший шал та пристрасть уже зникли, вона роздивилась мої шрами та темряву, що ховається між ними, зрозуміла, що зі мною все не так, і намагається триматись подалі.

– А ходімо, – озвалась раптом Мірабелла. – Гарно буде. Ні, справді! Пішли!