6 (1)

Рей

Прокляте село лишилось за спиною ще серед ночі. Ми від’їхали у пітьмі, не бажаючи пояснювати місцевим, що саме сталось з їх головою і чому не можна віддавати свою душу і тіло нечисті в обмін на великий будинок, багатство та страх.

Що ж, хоч я і не поділився з Мірою, а тим паче з Дайнмаром, цими думками, та вважав, що зрештою вдова сільського голови навіть виграла у цій ситуації. Чудовисько звело їй новий будинок, забезпечило грошима, вдома нікого не зжерло, а потім ще й здохло. Дуже зручно.

Головне гостьову кімнату зачинити і добряче там провітрити. Але люди взагалі легко адаптуються до нових обставин, тож і тут впораються зі своїми проблемами.

Ночувати ми спинились аж через годину галопу, коли село лишилось далеко за спиною. Пройшло все спокійно, не враховуючи того, що Дайнмар наполягав, аби Мірабеллі виділили окремий куток на галявині. Так, це дуже безпечно, адже вовки обов’язково почнуть з дурня в бляшанці, чи то пак в обладунках, а не з солоденької смачної леді.

Та сперечатись ні я, ні вона не могла.

Другий день теж пройшов відносно спокійно. Шлях легко стелився нам до ніг, як завжди буває, коли поняття не маєш, куди їхати, і просто обираєш найбільш гладку та спокійну дорогу.

– Моя леді, – подав голос Дайнмар вже аж під вечір, – до якої ми прямуємо мети?

– Ми їдемо туди, де можемо допомогти людям, які цього потребують, – спокійно озвалась Мірабелла.

– Тоді нащо ж ми покинули те село? – здивувався лицар. – Адже там теж була потрібна допомога людям.

– Діти живі. Чудовисько ми вбили, – Міра скосила на мене погляд. – Жодних інших причин там затримуватись не було.

Ми не ділились з Дайнмаром подробицями вбивства, та й між собою вирішили просто забути, яку роль в цьому всьому відіграв мій покровитель. Він сам, на щастя, не поспішав вставляти свої коментарі, заперечуючи факт самостійного вбивства чудовиська.

Можливо, Його Темність вважав, що “ми” – це він, я та Міра. В такому випадку, це навіть правда.

– Але ж треба було все пояснити місцевим! – зітхнув Дайнмар. – Бідолашні навіть не зрозуміють, куди подівся їх сільський голова!

– Бідолашні прекрасно усвідомлювали, що замість їх колишнього голови засіло чудовисько, – байдуже кинув я. – Вони так раділи нам, бо ця потвора їм пообіцяла відчепитись, якщо вони згодують йому молоду відьму. Власне, тому вони так і раділи нашому прибуттю. Ще й, видно, воно зачуло наближення Міри здалеку, то й змусило всіх засісти по хатах та розіграти ту виставу з радістю від її прибуття.

– В такому випадку, – не вгавав лицар, – їх треба було покарати! Судити за всіма законами королівства!

– Ага, так-так. Все село. А ще обов’язково покликати Варту Чарів, щоб вони визнали, що село отруєне небезпечною магією, і прийняли дуже важке, але необхідне рішення їх всіх спалити.

Лицар на кілька хвилин змовк. Правда життя йому не подобалась. В нашому королівстві можна користуватись лише дозволеними чарами – інакше вирушиш на багаття, імітувати крикливу колоду. З одного боку, декому справді варто б опинитись на вогнищі, наприклад, тому самому “сільському голові”, а точніше, істоті, що його замінила. З іншого, використовували цей метод для того, щоб вбивати всіх, хто перейшов королю та його триклятій дружині дорогу.

Я багато чого міг про це сказати, проте знав, що лицар все одно не зрозуміє, а Мірабелла… Їй краще про це навіть не здогадуватись. Заради її ж блага. Мої таємниці небезпечні, отруйні… І, на щастя, їх легко приховати, а я маю вдосталь часу, щоб зробити зайвий гак на своєму шляху.

– Гарна галявина, – тим часом порушила тишу Мірабелла, вказуючи на вузьку стежку, що справді вела від дороги до симпатичної, залитої сонцем місцини. – Можемо зупинитись там на ночівлю.

Хоча було ще не надто пізно, я погодився з нею. Чудова літня погода дала нам вдосталь часу, щоб і води набрати у сусідній річці, і приготувати вечерю. Мірабелла навіть заварила з якихось трав чай, налила у велику чашку та підійшла з нею до Дайнмара.

– Пригощайся, мій вірний лицарю, – промовила вона. – Це щоб вночі тебе не мучили жодні кошмари.

– Дякую, – посміхнувся хлопець, – що так дбаєш про мене.

Його ясне красиве обличчя аж сяяло зсередини, коли він дивився на Мірабеллу. Якби я не знав, яким впертим бараном буває Дайнмар, то справді задавався б питанням, чому вона так вперто відштовхує його від себе, зате обрала собі в супутники такого, як я.

– Ну, ти ж теж про мене дбаєш, – посміхнулась Мірабелла. – Бережеш мою честь…

– Так, – кивнув Дайнмар. – Я сторожитиму всю ніч, щоб жоден чаклун, – він зиркнув на мене, – і жоден вовк до тебе не підійшов.

– Та я ж не сперечаюсь. Навіть заздалегідь ляжу окремо, – гмикнула Мірабелла, – ось там, – і вказала на другий кінець галявини.

Лицар лишився задоволеним. Для себе він намостив місце під деревом навпроти Мірабелли, по другий бік вогнища. Мені ж навіть вибору не лишилось; варто було на хвильку відійти у кущі, як хлопець вже приготував для мене “розкішне ложе” – розстелив мою ковдру поруч з собою.

– І дивись мені, – прошипів Дайнмар, – щоб навіть не наближався до леді! Я за тобою стежу!