5 (4)

Я втерла лоб долонею. Втома була настільки сильна, що я ледь трималась на ногах. Проте магічна отрута уже поступово вийшла з моєї крові.

– Я тебе зжеру, якщо ти мене не відпустиш, – потвора засіпалась. – Негайно прибери цю магію!

– Гм, – усміхнувся Рей. – я тут думаю, може, і не чіпати? Нехай собі бовтається. Що з ним Тіні зроблять, не так вже й важливо…

– Ні! – заверещав колишній сільський голова. – Ні! Зніми мене звідси! Що ти хочеш?

– Міро, – Рей повернувся до мене, – ми щось від нього хочемо?

– Нехай розкаже, як він тут опинився і хто він такий взагалі, – попросила я. Надто вже сильною була цікавість, щоб так просто полишити потвору.

Звісно ж, про те, щоб його потім відпустити, навіть не йшлось.

– Ну, і хто ти такий? – спитав Рей.

– Відпус-с-сти, – засичала істота.

Від колишнього людського чоловіка лишились тільки масні губи. Напевне, все інше було просто приміряною личиною, яку зараз він просто поступово знімав.

– Відпустити? – вигнув брови Рей. – Поки ти нічого не розповів? Навіть не подумаю.

– Я скажу всю правду, а потім ти мене відпустиш!

Чаклун зробив крок вперед і прошипів:

– Присягаюсь! Відпущу, коли розповіси.

У мене аж все похололо в грудях. Він що, знущається? Серйозно збирається дозволити цій потворі жити?..

– Мене покликав цей слизняк. Влас-с-сник тіла, – потвора облизнулась. – Він висмикнув мене з болота. Ходив та скнив, як його дістала бідність та те, що його ніхто не слухається. Я сказав, що, якщо він дасть мені свободу, я подарую йому все, про що він так мріє! Його дружина в шлюбі стане покірна та мовчазна. А все село буде виконувати те, що йому накаже сільський голова! Сказав сидіти в будинку – будуть сидіти в будинках і навіть не сіпнуться.

– І що, виконав ти те, що обіцяв? – осміхнувся Рей.

– Я завжди виконую свої обіцянки, – облизнулась потвора. – Я його зжер, щойно вийшов, і зайняв його тіло… Коли зайняв його місце, миттю поставив їх всіх на місце. Його дружина тепер найслухняніша баба у всьому селі, навіть сіпнутись боїться… І кожен робить те, що я скажу.

– Через магію, – похмуро кинула я. – І він тепер мертвий.

– Він був жадібний та дурний, – істота навіть не думала приймати докори на свій рахунок. – Хто ж йому в тому винен! Та це не має жодного значення, що з ним сталось… Я зробив цей будинок великим та гарним, бо я обіцяв, але тепер мені треба було їсти… Я зжер кількох місцевих, але вони геть не смачні. Мені треба відьми. А краще – Древня Кров. Цнотливі дівчата. Я пообіцяв сільським, що я піду звідси, якщо вони знайдуть мені відьму…

– Ти б зжер мене та пішов геть у моєму тілі, – видихнула я.

– Ага. Може, в тебе б нарешті стали нормальні губи, а не такі тонкі, – потвора розреготалась. – А так ти симпатична! А в тілі жінки завжди можна знайти гарних смачненьких магів…

Мене аж трусило від огиди.

– Дітей з сусіднього двору теж ти зжер? – спитала я.

– Та ніхто їх не жер, – фиркнуло чудовисько. – Там мужик дружину б’є, от вона дітей забрала та до матері почвалала. Я туди вас привів, щоб показати, які жахи в нас в селі відбуваються, ото й усе. Ще не вистачало справжні сліди залишати, щоб ви зрозуміли, що й до чого.

– Я бачив тих дітей, – кивнув Рей. – Живі-живісінькі.

Хоч щось добре.

– Я все розповів, – нагадало чудовисько. – Тепер ти маєш мене відпустити. Негайно.

– Так, – усміхнувся чаклун. – Я пам’ятаю, я тобі обіцяв. Покровителю, будь такий ласкавий, посунь його.

Тіні трохи заворушились. Чудовисько здивовано смикнулось, ще не розуміючи достоту, що відбувається…

А тоді Рей рішуче рубанув мечем по його шиї.

В усі боки бризкнула зелена отруйна кров. Тіні підхопили краплі, поглинаючи їх. Вони дбайливо огорнули і тіло, і відрубану від нього голову і завуркотіли, поглинаючи те, що лишилось від потвори.

– Я обіцяв його відпустити, – посміхнувся Рей, – але не уточнював, в якому напрямку… Ти як? Ціла?

– В порядку, – біль в зап’ястку раптово стух, дія магії припинилась. – Дякую. Ти мене врятував. Сама б я, напевне, не впоралась. Жах якийсь… Я завжди вважала себе сильною.

– Ти і є сильна, інша б і десяти секунд проти Царя Боліт не втрималась би, – хитнув головою Рей. – І я б теж не втримався. Проте,  – він постукав зігнутим пальцем по скроні, – на щастя, я маю досить надійне джерело знань. Тож розумів, як його подолати.

Я відчувала, що Рей говорить не всю правду. проте зараз не мала сил уточнювати.

– Дякую, – прошепотіла я. – І що ми зробимо далі? Розкажемо селянам, що вони тепер вільні? А вдові?..

– Я думаю, – всміхнувся чаклун, – ми просто підемо звідси, дорогою прихопивши Дайнмара. А вони нехай собі розбираються, раді вони чи не дуже тому, що в них тепер нема сільського голови.

Першим поривом було посперечатись і сказати, що це неправильно, так втікати. Проте я подивилась на рештки потвори і вирішила, що справді не хочу нічого пояснювати.