5 (3)

Чудовисько підняло голову. Я теж повернулась. Рей стояв в дверному отворі, налаштований вельми рішуче. Пальці міцно стискали руків’я меча, а лезо ледь помітно світилось.

– Ще один, – облизнулась потвора, демонструючи мені м’ясистий довгий язик. – Нічого, ти теж будеш достатньо смачним. Я і тебе з’їм, не переживай, – і він вищирився. – Всі, хто має дар, підійдуть.

– Я так не думаю, – заперечив Рей. – Ходи-но сюди, і побачимо, наскільки легко тобі буде мене зжерти.

Сільський голова не змусив себе довго чекати. Він зірвався з місця та кинувся на Рея, мов та стріла, випущена з лука.

Чоловік виставив вперед меч. Чудовисько летіло просто на нього, але я не настільки довіряла зброї, щоб просто чекати, доки Рей зробить свою справу. Натомість кинула маленькою блискавкою просто в спину потворі.

От тільки розряд лише обпалив його та підсмалив шерсть. У мене ж занила вкушена рука, ніби отрута, випущена цією мерзотою, вже розповсюджувалась по моєму тілу і поступово витісняла магію з крові, заміщаючи її собою.

Прокляття!

Здається, ми влипли.

В ту секунду, коли потвора, здавалося б, мала налетіти на виставлене вперед лезо меча, вона – він, воно? – легко пішла в сторону і спробувала вкусити Рея. Той ледь заблокував удар, але нашкодити чудовиську ніяк не зміг.

– Живуча паскуда, – привистнув він.

Мені було геть не до розмов. Не гаючи часу на зайвий діалог, я забурмотіла під ніс закляття проти нечистої сили, здатне перетворити на попіл більшість потвор, породжених природою чи викликаних з інших планів.

Чудовисько повернулось до мене і задоволено відкрило пащу. Воно проковтнуло закляття і тільки смачно відригнуло. Тоді сіпнулось, зрозумівши, що саме це було, поморщилось.

– Лиха, брудна дівка з гидкою магією, – проскрипіло воно. – Я тебе покараю, не сумнівайся…

Він знов кинувся до мене. Я взялась плести наступне закляття, аналогічне попередньому, але це вимагало часу. Все ж інше на цю заразу ніби взагалі не діяло.

Пазурі уже майже дотягнулись до мене, але на шляху потвори встав Рей. Не витрачаючи часу на правильний удар, він всліпу штрикнув мечем, і брудна зеленкувата кров пролилась на підлогу. Дерево зашипіло, ледь не загорівшись під дією кислоти.

Меч, на щастя, лишився цілим.

– Тримайся від нього подалі! – кинув мені через плече Рей. – Я сам впораюсь!

– Та де сам, – обурилась я, кидаючи другою порцією чарів проти нечисті. – Разом!

Я взагалі мала б сама перемогти цю гидоту. Але, здається, воно плювати хотіло на те, що б я там мала зробити.

Вдруг магію чудовисько проковтнуло з меншим задоволенням, ніж вперше, проте кволим воно все ще не виглядало. Навпаки, рана на боці загоїлась.

– Ти його труїш, але воно п’є твою силу! – видихнув Рей.

Я позадкувала. Що ж робити? Підбирати закляття, достатньо токсичні, щоб все-таки стати для нього смертельними? але як?..

– Не чаклуй! – гаркнув Рей.

– Та не буду! – видихнула я, перебираючи в голові все, що знала, і намагаючись пригадати, що ж це за бридота така може бути.

Мій видатний наставник про таке не розповідав. Я навіть зовні подібне паскудство ніколи не бачила, в жодній книжці не вичитала… А я була старанною ученицею.

Рей теж, здається, не досягнув успіху. Більшість його ударів пролітали повз ціль, він навіть подряпати те, що прикидалось сільським головою, не міг.

– Ну-ну, побий мене своїм зачарованим мечем, – розреготалась потвора.

З кожною секундою людського в ньому ставало все менше і менше. Лапи істоти видовжились, шерсті на тілі стало більше. Одяг, що дістався йому від старости, рвався, тріскався, перетворюючись у рвання.

Найстрашніше, що він рухався все прудкіше. Ікла теж видовжились, і я зрозуміла, що один удар ними може коштувати життя.

Закляття йому не шкодять, від меча він втікає. То що ж робити?

Ніби знущаючись, в цей момент потвора знову вислизнула просто з-під Реєвого удару і метнулась в куток, аби відштовхнутись лапами від стіни і скочити прямісінько на мене.

Я приготувалась палити вогняними руками, коли він наскочить на мене, але…

Чудовисько ніби прилипло до стіни. Його лапи обплутували Тіні. Вони кайданами обвились і довкола зап’ястків, і довкола кісточок ніг, а тепер піднімались все вище. Здавалось, що невидимий могутній велетенський павук затягує жертву у свої сіті.

Потвора засіпалась, намагаючись звільнитись, але так і не зрушила з місця ані на сантиметр. Тіні надійно зафіксували його, не даючи ворушитись.

Рей зважив меч в руці і, посміхнувшись, промовив:

– От тепер ми з тобою поговоримо вже на наших умовах. любий. Я ж тобі обіцяв, що будеш мертвим… Що, не можеш поглинути магію Його Темності, правда? Ну, не бійся, не бійся. Скоро ти перестанеш там висіти. Одразу, як я відрубаю тобі голову.