5 (2)

На смак їжа була звичайнісінька. Та сільський голова витріщився на мене такими голодними очима в цей момент, що мені ця печеня ледь поперек горла не стала.

– Дуже смачно, – посміхнулась я. – Неймовірно! Але я так втомилась…

– Ну, з’їжте ще хоч трошки!

Пальці ковзнули по боці тарілки. Я випустила трохи магії на свободу і виплела ілюзію. Ці чари завжди виходили у мене дуже природно, а головне, були дуже сильні.

Батько говорив – Древня Кров. Просинається дуже рідко, проте, коли вже прокинулась, співає завжди гучно, так, що не заглушиш. Могутні чари, якими я володіла, було важко приборкати – проте я старалась з усіх сил, і нібито навіть досягала успіху.

Мій наставник знав, як правильно навчити молодого мага володіти своєю силою. Я ж була хорошою слухачкою і відданою ученицею. Тож зрештою ми досягнули успіху.

Особливо в ілюзіях.

Судячи з того, як продовжував дивитись сільський голова на мене, він так і не помітив, що я нічого не з’їла. Я відсунула від себе повну тарілку, однією іскрою знищила те, що лишилось від їжі, щоб не тримати магію далі, а тоді встала з-за столу.

– З вашого дозволу, я б таки відпочила. Складна була дорога, а завтра прокидатись рано, шукати ваше чудовисько. То ж не діло, що діти зникають.

– Ваша правда, – кивнув сільський голова. – Ну, ходімте. Покладу вас у гостьовій спальні.

Це ж треба, просто панський будинок. Навіть гостьова спальня є. То ж у кожному селі таке, правда?

Ні.

Так що це або дуже дивне село, або дуже дивний сільський голова, який до кінця не розуміє, з чим має справу.

Кімната, до якої мене провели, виявилась досить-таки непогана. І ліжко на перший погляд зручне, і вікно є, і простору вистачає. Двері, щоправда, зсередини не зачинялись, їх можна було лише прикрити, але я зробила вигляд, що не звернула на це увагу.

Починало клонити в сон. Відчуття було таке, ніби я провалююсь у дивний туман, і він затягує мене поступово, крок за кроком. А я ж проковтнула всього один шматочок тієї клятої печені!

Невже магія так швидко подіяла?

Попрощавшись з сільським головою, я лягла – і відчула, що мене ніби каменем привалило. Очі закривались. Ото дурна, нащо тільки їла той шматок? Невже невідома потвора мене все-таки зачаклувала?..

Так. Зумів все-таки пробитись крізь захист, вистачило сили покидьку, ким би він не був.

На дворі вже споночіло, і я дивилась на велетенський повний місяць, що зазирав у вікно. Десь внизу чулись якісь дивні звуки, щось скрипіло, хрипіло, хрюкало. Я застрягла поміж сном та дійсністю.

Цікаво, як там Рей та Дайнмар? Де лягли спати? Чи їм нічого не загрожує?.. Напевне, ні. Чомусь мені здавалось, що головною жертвою була саме я.

Двері скрипнули, прочиняючись. В напівтемряві я побачила, що на мене суне щось велике. Масні пальці, шерсть на плечах. велетенська морда і губи масні, мов вивернуті…

– Цікаві у вас перетворення, пане сільський голово, – видихнула я, не втримавши коментар при собі.

Для нього це було мов наказом нападати.

Я завжди вважала себе досить швидкою, думала, що маю гарну реакцію. І сьогодні вона теж не мала мене підвести. Коли чудовисько кинулось в мій бік, я сіпнулась, збираючись втекти від удару, але виявила, що й в половину тієї швидкості, що зазвичай, не маю.

В животі болем озвалась проковтнута магія.

Дужі руки схопили мене, притискаючи до ліжка.

– Дурна відьма, – прицмокуючи, промурмотів той, що ще годину тому був звичайним сільським головою… Ну, принаймні, з виду. – Мою силу тобі так не переварити. Древню силу! Скоро ти перетворишся на камінь!

– А ти – на труп, – прошипіла я.

Хай магія пригальмувала мене, та не настільки. Я зібрала всі сили в кулак і, сплівши клубок магії, вдарила нею просто в груди чудовиську.

Його червонощока пика скривилась у гримасі. Проте магію він проковтнув легко, мов тільки того й чекав, ще й облизнувся.

– Древня Кров. Це буде смачно…

– Не дочекаєшся! – я спробувала вдарити його вже рукою.

Це виявилась погана ідея. Він повернув голову, і я відчула, як мені в зап’ясток впиваються гострі ікла.

Щоправда, клацнути зубами він так і не зміг. Скривився, мов відчув щось огидне, і плюнув мало не мені в обличчя.

Ну що за почвара!

– Ти не цнотлива! – прохарчав він. – Лиха дівка! Яка гидка кров!

Я криво всміхнулась. Ото й бережи тепер честь, щоб тебе потім якась тварюка могла ссати.

– Розірву! – погрозливо проговорило чудовисько.

Я вже майже виплекала закляття, щоб нарешті його атакувати, але не встигла. З дверей долинув злий чоловічий сміх.

– Вона – не цнотлива, – кинув мій помічник, – а ти скоро будеш остаточно не живий. І, ти тільки глянь, усе – моя заслуга.