5 (1)

Мірабелла

Сільський голова був слизький, мов водорості, і гидкий, мов стара свиня. Сказати, що я йому не довіряла – не сказати взагалі нічого. І погодитись ночувати у нього вдома була найдурніша ідея.

Проте такі, як цей чоловік, часто мають жінок за ідіоток. Тож нема нічого дивного, що він радісно повів мене до свого будинку.

Я ж вирішила ризикнути. Якщо вони всі так мені раді, то, може, мають на це якусь лиху причину?

Будинок сільського голови був досить… пристойним. Аж занадто. Я взагалі помітила, що в цьому селі живуть геть не бідні люди. Виглядало воно набагато краще, аніж, наприклад, моє рідне.

Хоч я зараз і леді, та перші десять років свого життя провела у селі і добре знала, що та як там виглядає. Мені було не з чуток відомо, що прості люди часто не можуть кінці з кінцями звести. Коли ж вони отримують чималі кошти, не завжди розуміють, як правильно їх застосувати.

Моя мама так і не обзавелась більш пристойним будинком та не завела собі велике господарство. Натомість, отримуючи кошти від мого тата, вона “вдало” вдруге вийшла заміж та народила ще кількох дітей.

Зрештою, грошей не вистачило навіть на те, щоб навчити мене читати-писати. Ці прогалини закривав уже тато, вкрай невдоволений тим, якого рівня донечка йому дісталась. Треба було, звісно, не носом крутити, а раніше мене забирати, хай би навіть не визнаючи, але то вже про його порядність.

А зараз – про село.

Наметаний погляд вихоплював елементи розкошу. Будинок сільського голови здався мені новим, і я, не стримавшись, поцікавилась:

– Нещодавно побудували? Гарний у вас дім. Як, до речі, вас звати?

– Та де ж нещодавно… Ще від діда-прадіда цей дім мені дістався, – улесливо посміхнувся чоловік і проігнорував питання про ім’я.

Дуже цікаво. То ж я така вельмишановна пані, у якої, до речі, навіть прізвища не спитали і не розвідали, хто вона така… Адже це може бути віконтеса, маркіза… Або взагалі принцеса. Чи проста дівчина з даром, якій пощастило вивчитись і розвинути свій талант.

Варіантів купа. і ставлення мало б бути іншим.

– Як для старовинного будинку, він дуже гарно зберігся, – зазначила я. – А ви, виходить, давно головуєте?

– Та, пані, років десять уже як. а до цього батько мій головував, царство йому небесне, – розтягнув свої надміру товсті губи у усмішці.

Які вони в нього все-таки недоречні… Ніби від іншого тіла приліплені.

Я придивилась до чоловіка. Тоді оглянула будинок і прийшла до висновку, що він точно геть новенький. Такі вікна тільки нещодавно з’явилися, я ще пам’ятала, як знайомий тата розповідав йому, що скоро це буде писком моди. Роки три тому…

Звідки б простому селянинові таке взяти у себе в будинку? Цікаво, а коли Рей тут проходив, він теж бачив такий багатий будинок? Чи не минав цю частину міста? Шкода, я не встигла спитати, а Дайнмарові дуже свербіло захищати мою честь.

Ну, нічого. Я сама у всьому розберуся, без зайвої допомоги. Звісно, не відмовилась би, якби Рей зараз був поруч, але…

Так теж піде.

– Може, бажаєте повечеряти? – поцікавився ласкаво сільський голова. – Дружина моя, Матильда, дуже смачно готує.

– З задоволенням, – всміхнулась я.

Дружина у сільського голови виявилась мовчазною симпатичною жінкою. Я помітила, як вона дещо перелякано дивиться на свого чоловіка, але нічогісінько йому не каже. Я б взагалі вирішила, що жінка німа, якби вона не гукнула своїх дітей їсти.

Ті, від малого до великого, теж поводились на диво скуто. Підозрілість ситуації зросла просто неймовірно.

– Що ж то ви такі мовчазні? – поцікавилась я, весело підморгнувши наймолодшому хлопчику. – Ніби води в рот понабирали.

Матильда несміливо посміхнулась.

– Та ж не хочеться вас, вельмишановна пані, образити ненароком. Ми ж люди прості, можемо щось не те сказати… Та краще вже помовчати, знаєте.

– Так, так, – кивнула я. – Ну, не буду тоді вас напружувати, піду, певне, посплю.

– Ви ж ніц не з’їли! – вигукнув сільський голова дуже бадьоро, аж занадто, як для поважної розмови з такою пані, як я.

Знайомий власний трактиру з мого рідного села мені в пояс кланявся, а я, між іншим, в дитинстві гралась з його донькою та з глини коржики ліпила.

А ці то бояться, то так всміхаються…

Я втягнула носом повітря і вчула той знайомий гіркуватий запах. Магія. Поруч.

В тарілці у мене магія. ще й в чималій концентрації. Але ж і добряче приховали, так одразу й не помітиш.

– Та не голодна з дороги, – хитнула головою я.

– Пані, так не можна. Гарний апетит – запорука здоров’я, – улесливо посміхнувся голова. – Може, ще чогось бажаєте? Або напою якогось? Маю смачнючу наливочку… Спатимете потім, як убита.

Ага. Дуже гарне порівняння.

– Ой, ні, – хитнула головою я. – Знаєте, не варто. Ну, хіба щоб вас не ображати, – і демонстративно закинула шматок поданої мені печені собі до рота.