4 (4)

Мірабелла повернулась до лицаря і, похмуро зиркнувши на нього, промовила:

– Ми домовлялись, що ти не братимешся знов за своє. До чого зараз моя честь?

– Навіть борючись з чудовиськом, не можна забувати про важливе, – похитав головою Дайнмар. – Я повинен буду звітувати перед твоїм батьком… Достатньо того, що одну ніч ми провели в похідних умовах, і я мусив чергувати, аби цей тобі не зашкодив!

О, так, перша наша ніч в похідних умовах минула просто феєрично. Дайнмар так старанно заважав і мені, і Мірі спати, що ми вже пожалкували через свою слабкість і те, що вирішили взяти з собою лицаря. В своєму намаганні захистити її честь він сповільнював нас, заважав, та що там – відверто голову морочив.

– І ти пропонуєш мені в такий важливий момент лишитись наодинці? – схрестила руки на грудях Мірабелла.

– Я можу бути з тобою і захищати тебе! – одразу ж надувся Дайнмар. – А цей нехай поспить десь окремо!

– Міру з тобою наодинці я не залишу, навіть не сподівайся, – одразу ж заперечив я. – Це не варіант.

– Але і я не поступлюся! – втрутився Дайнмар. – Тим паче, для Мірабелли буде краще, якщо ми їй не заважатимемо! Молодій дівчині не годиться залишатись один на один з чоловіком, навіть з найблагороднішим! І з двома чоловіками, серед яких один – невідомо хто, теж не годиться!

Я зітхнув. Не знаю, як Дайнмар пояснив для себе те, що ми з Мірабеллою прокинулися вдвох голі в одному ліжку, але він явно вирішив, що її честь при цьому не постраждала.

Дівчину ж такі дрібниці абсолютно не хвилювали. Та й я… Ніколи б її не образив, звісно, але всі ці оповідки про честь вважав абсолютно зайвими. Вона вільна дівчина і може розпоряджатись собою, як їй буде завгодно.

“Це ти так говориш, бо їй завгодно спати в твоїх обіймах, – зазначив покровитель. – Якби вона була з цим недоумком, ти б теж ревнував, не сумнівайся”.

– Ну, і що ти пропонуєш? Лишити Міру в небезпеці, бо ти так печешся щодо її честі? – зітхнув я.

– Чекайте, панове! – втрутився сільський голова, про присутність якого ми геть забули. – Не варто суперечок! Можливо, вельмишановна пані погодиться переночувати у мене в будинку? У мене просторо, і є окрема кімната.

– Незнайомий чоловік нічим не краще, – зазначив я, – за двох знайомих.

Лицар кивнув, навіть згодний зі мною.

– Та що ж ви таке кажете, – замахав руками сільський голова. – Пані, – він вперто називав її так, на старий манер, не користуючись сучасним “леді”, – у мене дружина, доньки та синочок – п’ять років. А старшій доньці вже й сімнадцять. І ще дружини матір… Люди ми прості, але достойні. І, звісно, знаємо, як важливо для дівчини честь боронити. Ваші ж супутники можуть переночувати у Грети – вона вдовиця і часто здає кімнати. Це її ви бачили, коли до села в’їжджали. Що скажете?

Я очікував, що Мірабелла впиратиметься. Їй же теж не подобався цей староста!

Проте сварки з Дайнмаром не подобались ще більше.

– Гаразд, – зітхнула вона. – Залишусь у вас.

– Ходімте, ходімте… – сільський голова вклонився їй і вказав на будинок, що був в хвилині ходи звідси. – Все облаштуємо достойно для такої пані. Ходімте!

Вона озирнулась на нас і трохи винувато промовила:

– Може, так і справді на краще?

Лицар радісно закивав. Я хотів заперечити, проте побачив у дівчини в очах благання: вона не хотіла конфлікту.

Довелось погодитись. Я тільки провів її сумним поглядом і ще подумав: не дивно, що вона і на дім старости готова погодитись. Певне, розгледіла нарешті мої шрами та зрозуміла, що їй таке щастя не потрібне.

Після першого переможеного чудовиська взагалі одумається і захоче повернутись до батька.

…Дайнмар, задоволений своїм досягненням – таки зміг змусити Мірабеллу лишитись під наглядом жінок, без жодних шансів знову опинитись в моїх обіймах! – почимчикував геть, туди, куди нас відправили спати. Я ж не поспішав. Востаннє глянув на дім старости, тоді закрокував слідом за лицарем… І, проходячи повз подвір’я, де ми шукали сліди зниклих дітей, почув сміх.

Я обережно підкрався до паркану та зазирнув всередину. Під яблунею сиділо двійко дітей. Магія свідчила про те, що вони живі-живісінькі, і наляканою малеча теж зовсім не виглядала. Не тягнули вони на жертв чудовиська, хоч ти плач.

Тож або у цієї селянки є ще якісь діти, і вони чомусь не перелякались через зникнення брата і сестри… Або нас нахабно дурять.

Друга версія чомусь видалась мені набагато природнішою.

Тож я, пометикувавши трошки, приречено зітхнув…

І повернув назад до будинку старости.

Здається, за Мірабеллою треба нагляд. А я в кущах посплю, нічого страшного. Мені не вперше.