4 (3)

Сперечатись з відьмою, чи то пак дипломованою чаклункою, селяни не зважились. Голова, не забуваючи щотри кроки кланятися, повів нас вулицею.

Село було досить велике і трохи плутане. Доки ми дійшли до самого центру, де і розташовувались потрібні хати, я встиг нарахувати чотири повороти і майже переконався в тому, що нас водять колами. хотів було поділитись своїми підозрами з Мірабеллою, але всюдисущий лицар вже встиг мене від неї відтіснити, тож довелось крутити думки в голові і обговорювати їх лише з покровителем. Той же мовчав так вперто, що я аж майже повірив, що він здимів з моєї голови.

Невже на мене чекають принаймні кілька хвилин тиші?

Ми проминули вже й будинок самого сільського голови і нарешті опинились біля високого, зробленого з міцних дощок паркану. Хата стояла ніби мертва: закриті вікна і ані душі.

Проте зсередини все ще віяло теплом.

– Тут справді жила сім’я, – промовив я, – проте зараз вони кудись поділись… Де ж батьки зниклих дітей?

– Та, Йорган, батько сімейства, в корчмі уже другу пляшку допиває з горя, – зітхнув сільський голова. – Зранку там стирчить. А Селья, бідолашка, – це, напевне, йшлося про згорьовану матір, – пішла до сестри, тут неподалік… Покликати її?

Я збирався кивнути, бо вважав, що обговорювати те, що трапилось, треба в першу чергу з батьками, але Мірабелла вже встигла заперечно похитати головою.

– Не треба. Бідолашна… Вона й так настраждалась. Ми самі тут все оглянемо. Так, Рею?

Думка Дайнмара її навіть не цікавила.

– Так, – погодився я, хоча, як на мене, дівчина дарма так жаліла невідому селянку. Щось мене зачіпало в усій цій ситуації, і я не міг позбутись відчуття, що нам потрібно бути насторожі.

Мірабелла ж не лишала собі часу на тривалі роздуми. Вона попросила сільського голову пропустити її всередину. Той відкрив хвіртку, і дівчина прослизнула на подвір’я. Запалила магічний вогник, хоча сонце ще не сховалось, і було добре все видно. Покрутила головою, намагаючись щось знайти, походила знервовано…

– Рею, – гукнула вона, – ходи-но сюди. Можливо, ти щось відчуваєш?

Я зробив крок до дівчини, і на моєму шляху одразу ж виріс Дайнмар.

– Я теж можу подивитись, чи нема слідів чорної магії, – заявив він про свою компетентність. – Якщо ти дозволиш мені втрутитись, Мірабелло, то я все огляну…

Вона не встигла й слова сказати, як Дайнмар уже пройшов всередину подвір’я та, нахабно топчучи траву, закрокував взад-вперед. Зупинився лише тоді, коли ледве не налетів лобом на яблуню. Зірвав з неї плід, вгризся зубами в червоний бік і одразу ж скривився.

– А яке кислюче!

– Та ще ж не зріле, – пояснив йому сільський голова. – Коли яблук хочете, пане, то треба просто попросити, ми вам стиглих принесемо!

Я хитнув головою. Цікаві теми ми підіймаємо, намагаючись зрозуміти, що саме дітей забрало. Про яблука говоримо… який чутливий чоловік керує, однак, цим селом!

– Та не треба, – знітився Дайнмар. – Я ж так… Для експерименту…

– Рею, – знов гукнула мене Міра. – Подивись ще й ти.

Відмовити їй у виконанні такого дріб’язкового прохання я, ясна річ, не міг. Та й покровитель знов пробудився у мене в свідомості і так активно штурхав мене у спину, що з ним було годі й сперечатись. Я приречено зітхнув і випустив силу, дозволяючи їй розлитись довкола.

…Якщо до цього я дуже скептично ставився до слів про викрадення дітей та підозрював сільського голову у тому, що чудовисько не надто реальне, то зараз сумніви вмить щезли. Темна, але водночас ворожа до мене сила була тут всюди; вона пульсувала під руками, розливалась, мов ріки крові… магії виявилось настільки багато, що в ній можна було захлинутися. Я відчув, що починаю тремтіти.

– Тут справді щось було, – промовив я. – Щось дуже лихе…

– Ти теж відчув це? – Мірабелла зиркнула на мене. – Проте я не можу знайти нитку, за яку його можна було б спіймати. Воно і є, і нема…

Дівчина пересмикнула плечима, ніби намагаючись позбутись невидимої павутини, що обплітала її з ніг до голови, і вискочила на вулицю. Я пішов за нею. Дайнмар вийшов останнім. Сільському голові лишилось тільки закрити хвіртку, і ми мовчки рушили вулицею, отруєні дивним липким відчуттям.

Сонце вже заходило за обрій. Я потягнув свою силу назад і відчув, що вона ніби просмерділа тим невідомим чудовиськом.

Минулого разу це село подобалось мені більше! Якби знав, що тут таке сидить, ні в якому разі не привів би сюди Міру.

Проте тепер ж її не забрати, вона не зупиниться, доки не дізнається правду і не знайде дітей.

– Що ж, – підсумувала Мірабелла, – ми дізнались…

– Приблизно нічого, – скривився я.

– Саме так, – вона кивнула. – Або навіть не приблизно. Треба залишатись на ніч, а завтра зранку продовжимо пошуки. Можливо, нам таки вдасться зрозуміти, що ж то за почвара така їх тероризує. Дайнмаре, може, ти нарешті щось скажеш?

Лицар почухав потилицю. Тоді видав:

– Так, мені є що сказати. Мірабелло, коли ти вже лишаєшся ночувати… Ти повинна спати окремо від нас.