4 (1)

Рей

Їхати верхи було значно простіше, аніж добиратись пішки. Я навіть згадав старі добрі часи, коли міг собі дозволити ось такі подорожі. Спокійно, в компанії, в оточенні приємних людей…

Це кого ж бо ти назвав приємною людиною? – прозвучало уїдливо у мене в голові. – Мене? Радий, що ти оцінив нарешті, та я не людина. Мірабеллу? Згоден. Але той лицар… Погано ж ти відрізняєш біле від чорного, якщо він тобі приємний!

Голос покровителя, що звично порушив спокійний плин моїх думок, звучав так, що мені захотілось його стукнути. Але бити себе по голові – погана ідея, тож я проковтнув цей порив… І знов притримав коня, якого намагались посунути.

Міра розповіла мені, що цього коня подарував своїй колишній коханці та її сім’ї герцог, намагаючись відкупитись за те, що забрав доньку з родини. Судячи з усього, сімейство Мірабелли то не надто засмутило; я знав, що в селі худобу можуть цінувати вище за людину, а що вже говорити про породистого скакуна, яким можна так вихвалятись перед сусідами!

Звісно ж, такий кінь вимагав особливого догляду – і не міг його отримати, оскільки в селі таких грошей нема, та й знань також. Але в плуг його запрягти не здогадались, тож скакун лишився відносно здоровим і прекрасно тримався на рівні з сірою кобилкою Мірабелли, надзвичайно слухняною конячкою, вишколеною так, щоб вершниця могла чаклувати і не боятись, що тварина знавісніє і помчить вперед, не розбираючи дороги.

Проте з міццю без перебільшень велетенського коня Дайнмара, ще й вбраного у броню, ніщо зрівнятись не могло. І ця гора металу без краплини мізків – хоча, гаразд, я не міг робити такі висновки про жеребця, тільки про його вершника! – уже вкотре намагалась впхатись між мною та Мірабеллою.

Як на мене, базову вимогу “не заважати” Дайнмар порушив уже неодноразово. Та все ж, подорож тривала, і він нікуди не зник.

На жаль.

«Ти завжди можеш спробувати перерізати йому горлянку вночі», – ласкаво запропонував мені покровитель.

Я порадив Його Темності йти до біса.

«Пожалій нечисту силу, – фиркнув в моїй голові чоловічий голос. – За що він заслужив раптовий візит начальства? І взагалі, я хочу як краще. Мені той Дайнмар не подобається. А ця дівчина дуже мила. Було б добре, якби ти взяв її за дружину».

– Мені не потрібна дружина, – прошипів я собі під ніс.

«Так-так, я пам’ятаю, ти приречений бути самотнім все життя, – знущально озвався покровитель. – Тільки-но дійдеш до мети, як все довкола втратить сенс. Ага. Так я тобі й дам все спаскудити».

Я збирався заявити, що так воно і є, і мені не варто розраховувати на щасливе майбутнє, але збоку Дайнмар, знову лізучи між мною та Мірою, гучно поцікавився:

– А цей чаклун. якого ми з собою взяли, він часом не божевільний? Я чую, як він сам з собою про щось балакає! Мірабелло, це може бути небезпечно.

– Я тобі нагадаю, що це не його ми з собою взяли, а тебе. За умови, що ти мене не дратуватимеш, – погрозливо промовила Міра. – І щось я не бачу, щоб ти намагався принаймні дотримуватись обіцянки не робити того, що мені не подобається.

– Я ж просто сказав…

– То помовч! Ми вже приїхали, здається…

І справді, попереду розкинулось знайоме село. Мій кінь трохи невдоволено затупцяв на місці, явно не відчуваючи великого бажання заїжджати всередину, і, якщо чесно, його можна було зрозуміти.

Село стояло геть мертве.

Наглухо закриті вікна, жодного звуку на вулиці, навіть корова не мукне і пташка не заспіває. Та найдивнішим було те, що на вулиці не гралися дітлахи. Виріс я не в селі, проте знав, що така тиша та відсутність люду нічого доброго не означає.

В усьому іншому село здавалось… Нормальним. Спав біля зачиненої хвіртки одного з будинків старий сірий собака, і від нього віяло теплом живої істоти. За стінами хат відчувалось чуже життя. Моя чорна сила, снуючи між будинків, вчувала присутність людей – от тільки люди не поспішали давати про себе знати.

Дивина, та й годі.

– Гей! – гукнула Мірабелла. – Є тут хто?

Її безстрашність миттю винагородили. Десь з глибини села долинуло таке гучне кукарікання, що Дайнмар аж в сідлі не втримався, ледь не впав на землю. Міра лишилась незворушною, тільки підняла руку, і на ній загорілась чимала вогняна куля.

Я придивився до неї і ледь стримався, щоб не присвиснути від захвату. Непогану вона має силу, я й не думав, що двадцятирічні дівчата володіють подібною магією!

У відповідь на кукурікання хтось обережно прочинив ставні найближчого для нас вікна. Назовні обережно висунула нос симпатична пухкенька жіночка. Покрутила головою, забачила Мірабеллу і осінила її священним знаком світлого бога, а сама аж засяяла від радості.

– Слава тобі, Господи! – видихнула селянка. – Відьма! То сам Пресвітлий вас сюди прислав!