3 (3)

Здається, мама сама ошаліла через таке моє тепле привітання. Наші з нею стосунки ніколи не були хорошими, я так і не змогла змиритись з тим, що вона так легко забувала про свою доньку, сподіваючись на схвалення свого триклятого чоловіка… Проте зараз це було нам на руку.

Я міцно обійняла маму, вона пригорнула мене у відповідь, а тоді ми вдвох рушили до будинку. Я жестом звеліла Реєві йти за мною, а тоді потягнулась до нього думкою, надсилаючи магічне повідомлення.

“У нас в хліву стоїть кінь. Забери його собі”.

Судячи з того, як осміхнувся Рей, повідомлення дійшло до адресата.

“Здається, наша люба маркіза Мірабелла схильна до порушення закону”.

“То кінь мого батька! Герцога, я маю на увазі. Надто жирно моєму вітчимові кататись у сідлі, мов поважний аристократ, нехай ногами походить! Крім того, з нами коневі буде краще!”

Взагалі-то коня мама випросила для того, щоб мої молодші брати та сестри могли легше добиратися до свого вчителя у сусідньому селі. Так вона татові сказала. Проте я знала, що жоден з молодших ніколи навіть в сідлі не бував, зате вітчим радісно мостив туди свій зад за першої-ліпшої нагоди. О, цей себе ніколи не образить, нема в чому сумніватися…

Ми з мамою нарешті дійшли до її будинку. Рей, більше не сперечаючись зі мною, вирушив на пошуки коня, кобила моя слухняно взялась щипати квіти, якими так пишалась мама, а я ж спробувала зобразити найлагіднішу усмішку та поцікавилась:

– Як ти тут? Важке ж, напевне, в селі життя? Не думала перебратись до міста? Адже тато пропонував дати грошей та допомогти з переїздом…

Відповідь я знала заздалегідь.

– Та яке там місто, – похитала головою мама. – Тут, на природі, краще. Діти ростуть здоровіші!..

Доки в мене не прокинувся магічний дар, і батько не забрав мене до себе, а лишав з матір’ю, вона теж розповідала те саме. І плювати мама хотіла на можливості, які давало місто. Тут же ж бо дихається краще!

– Ти за нас не переживай, – махнула рукою вона. – Краще розкажи мені, дитино, коли ти збираєшся нарешті заміж? В твоєму віці вже пора… А ти тільки супровідників змінюєш. Ось цей, чорнявий… Він якийсь страшнуватий. Той лицар був кращим. Куди ти його поділа?

– Лицар зараз виконує завдання, – сухо відповіла я.

Дуже важливе. Намагається виламати двері до порожньої кімнати.

– Ой, будь обережна. Краще б твій батько до тебе приставив компаньйонку! Бо це ж геть непристойно, подорожувати разом з чоловіком. Ти повинна пам’ятати про те, як важливо зберігати честь для молодої дівчини…

– Мамо, припини!

Можна подумати, комусь є діло до моєї честі. Я навіть не сумнівалась, що більшість моїх наречених не зупинить той факт, що я провела ніч з іншим чоловіком – якщо я їх про це попереджатиму, звісно.

– Тобі вже й дітей народжувати пора, – продовжувала мама. – Твій батько, звісно, дає тобі свободу, але чи її не забагато? Потім жалкуватимеш, що втратила стільки можливостей…

– Як ти? – уїдливо поцікавилась я.

– Мірабелло, – мама схрестила руки на грудях, – я – порядна жінка, давно заміжня та щаслива.

– Не переживай. Я теж обов’язково закручу роман з кимось, хто значно вагоміший за мене, народжу йому обдаровану дитину, а тоді з грошима, що він мені дасть, знайду собі іншого хорошого чоловіка. Але ж ти розумієш, я не селянка, а маркіза. Треба мінімум принц, а то й король. Доведеться постаратись, щоб його знайти та звабити!

– Дитинко…

– Нема нам про що розмовляти.

Мені й так вже треба було втікати, я побачила Рея, що саме вів вітчимового коня. А мама ще й давала такий чудовий привід. Вічно вона зі своїм заміжжям…

Тож я без зайвих докорів сумління повернулась до неї спиною та закрокувала геть.

Рей нічого не питав. Я підозрювала, що він чув розмову, але не цікавився, з чого б то я раптом була з мамою така груба. Деякий час ми йшли мовчки – аж доки не дістались виїзду з нашого села.

Здається, моє везіння щойно скінчилось.

На дорозі стояв Дайнмар. Неподалік до дерева був прив’язаний його кінь. Сам хлопець тримав руку на руків’ї меча, але поки що не поспішав діставати його з піхов.

– Здається, – похмуро кинув Рей, дивлячись на нього, – у нас проблеми. Твій вірний лицар не надто хоче відпускати тебе у подорож з невідомим лихим чаклуном.

– Бачу, – буркнула невдоволено я. – Але йому, здається, доведеться з цим змиритись.

Дайнмар миритись не хотів. Він зробив крок вперед, загороджуючи нам дорогу, і, перш ніж мені в голову прийшла чудова ідея просто пустити коня вперед, аби налякати лицаря і відігнати його куди подалі, поважно проголосив:

– Мірабелло, куди б ти не вирушала, я повинен тебе супроводжувати!