3 (2)

Бідолашний Рей аж закашлявся, зачувши мої слова.

– Ти божевільна, – підсумував він. – Яке, Безодня мене подери, вікно?!

– Саме звичайне. Ти ж не думаєш, що Дайнмар кудись пішов? Я, наприклад, впевнена, що він все ще стовбичить там і чекає, доки я радісно впаду в його обійми, запевняючи, що мені потрібен порятунок. Отже, лишається два варіанти. Або ми відкриваємо портал, але це дуже трудомістко і не варто таких зусиль, або…

Я кивнула на вікно.

Рей недовірливо похитав головою. Здається, в нього в голові не вкладалось, що я можу бути настільки… Шаленою. І говорити про таке після його зізнання про власну трагедію.

Але що я могла сказати? Що співчуваю? Що він не заслужив такого? Це дійсно так, проте зазвичай ці стандартні фрази нікому анітрохи не допомагають. Я ж прагнула діяти.

Він самотній, засмучений, втомлений… Що ж, я буду гарною супутницею і зможу про нього подбати.

Після того, як ми звідси втечемо.

І якщо він думає, що я несповна розуму, то він майже не помиляється. Батько теж частенько любив повторювати, що в мене з головою біда.

Шкода, що це не було значною перешкодою для женихів.

– Гаразд, я бачу, що ти обираєш дію, – нарешті здався на мою милість Рей. – В такому випадку, пропоную нам не зволікати і лізти через вікно. Поки твій лицар не вирішив виламати двері.

Дайнмар одразу ж підтвердив свою дієвість – зашкрібся у двері. Я не стала відповідати, натомість рішуче підійшла до вікна.

Воно відчинялось – і це, поза всяким сумнівом, був плюс. Але до землі лишалось метри чотири, і ось це вже мінус. Левітація – теж складне закляття, хоча краще, ніж портал. Перейти туманним кроком? Це я могла, проте як допомогти вибратись Реєві?

– Ти володієш якоюсь магією переміщення на невеликі відстані? – поцікавилась я у нього. – Я знаю закляття, яке допоможе опинитись мені аж за парканом, але при тому не забере купу сили. Проте там не можна прихопити з собою нікого живого, лише речі.

– Туманний крок? – з розумінням справи уточнив Рей. – Я теж таке вмію. Тільки речі свої не забудь.

Я радісно всміхнулась.

– Завжди приємно мати справу з магами! Я вже боялась, що справді доведеться через вікно лізти…

– Я не настільки безнадійний.

Настрій у мене миттю покращився. Не гаючи часу, я метнулась до своїх речей, купкою складених біля стіни. Без зайвого жалю відкинула геть скриню з сукнею, яку все одно ніде не вдягнеш, зате прихопила з собою гроші, дорожній одяг, свою книгу з закляттями – дуже цінна річ, завжди допомагає, коли щось забуваєш, – та цілюще зілля у дрібній пляшці, яке завжди носила з собою. Рей вже чекав мене біля вікна, навіть руку простягнув.

– Перейдемо разом?

Отже, втікати не збирається!

Я кивнула та прийняла його долоню, стиснула її у відповідь міцно-міцно і зробила рішучий крок вперед, запускаючи магію.

Мене миттю обдало віхолою темряви. Рей теж використав свої чари, тільки вони, просякнуті даром його покровителя, були для мене дуже незвичними. Повіяло холодом, руки у чаклуна знов стали крижаними…

А ми опинились на вулиці, під палючим сонцем. Простісінько біля паркану, що обгороджував трактир.

– Ходімо? – потягнув мене за собою Рей.

– Треба забрати коней!

– В тебе є два коня? – уточнив чоловік.

– Другий – Дайнмарів, але його я не чіпатиму. В тебе що, нема коня?

Рей заперечно хитнув головою.

– Зазвичай я ходжу пішки.

Я скривилась. Цей варіант мене не влаштовував. Пішки ми рухатимемось дуже довго, нести речі буде важко, а головне, ми абсолютно точно не зможемо втекти від переслідувачів, якщо ті раптом кинуться за нами. Навіть від мого “вірного лицаря”.

Та варто вирішувати проблеми по мірі їх надходження, подумала я і закрокувала до невеликої конюшні. Навіть двері самій відчиняти не довелось; просто звідти на мене вилетів переляканий конюх.

– Що трапилось? – спитала я.

– Вельмишановну маркізу якась потвора тримає в кімнаті! – наспіх пояснив хлопчина. – Рятувати треба! – і помчав геть.

Я лише хитнула головою. Що ж, дієвість Дайнмара зараз буде мені на руку. Цікаво, чи дійде до конюха, що він тільки-но зіткнувся з тією самою вельмишановною маркізою?

Перевіряти я не планувала. Тож швиденько протиснулась повз нього до конюшні, відв’язала там свою кобилу, на щастя, вже запряжену – Дайнмар постарався, напевне, готувався до нашого від’їзду, – та спокійно, без жодних перешкод вивела її з подвір’я трактиру. Ані мене, ані Рея ніхто зупинити не намагався. Не впізнавали, здається.

Проте, на жаль, тривала ця радість недовго.

– Мірабелло! А я думала, ти вже й поїхала… Можливо, зайдеш до нас на гостину? – почула я знайомий з дитинства голос і ледь не застогнала від розчарування.

Мама.

Взагалі-то я зовсім не хотіла її зараз бачити. Проте, придивившись до рідного обличчя, подумала, що дарма я так скептично налаштована! Це може вирішити наші проблеми.