3 (1)

Мірабелла

Думка втекти від батька сподобалась мені настільки сильно, що я не могла пручатися їй. Свобода! Невже це справді досяжно? І я змогла б звільнитись від постійного переліку наречених, що крутитимуться у мене перед носом, від цих вимог, від розповідей про те, що донька такого поважного чоловіка, як мій батько, мусить відповідати вимогам…

А ще я буду не одна!

Вчора, засинаючи в його обіймах, я відчувала, як поступово зігріваються чоловічі руки – навіть долоні перестали бути такими крижаними, як у мить нашого знайомства! – і думала, що завтра зранку, напевне, вже його не побачу. Він втече, розвіється, мов приємне, але нетривале марення, а я згадуватиму його дивовижні очі, відчуття шрамів під долонями, та думатиму, наскільки нам разом було добре.

Одна коротка пригода. Чоловікам таке можна. Дівчатам – ні, але я збиралась змінити підхід. Я заслуговую на свободу, і на таку – теж!

Та зранку все пішло не так. Приблизно в ту мить, коли Дайнмар поліз мене захищати, а я, відчувши, як сколихнулись довкола мого таємничого партнера чари, подумала…

Може, і не варто з ним розлучатись? А що, як це і є те саме кохання з першого погляду?

Мене до нього тягнуло.

Він не чекав, що я поділюсь грошами мого батька.

І ніщо жодним чином не обмежувало мою свободу.

Єдине, що могло стати на заваді – дивний сум в його очах. Я помітила його не одразу, аж надто втонувши у власних почуттях, та, коли придивилась, вразилась. Що ж настільки побило його в цьому житті, що він так дивиться? Що такого могло трапитись?..

Відповіді мені, ясна річ, ніхто не дав. Зате я відчула тепло, яким віяло від чоловіка, коли мова заходила про те, щоб піти разом.

Я йому потрібна.

Він потрібен мені.

Тож чому б нам не піти разом?..

Вислизнувши з обіймів Рея, я нарешті взялась вдягатися. Одяг знайшовся аж під ліжком, і я, швиденько натягаючи його на себе, озирнулась через плече та спитала:

– А куди ми підемо? Ти знаєш якісь місцеві села з чудовиськами? Ми на північ, на південь… Чи як?

Він замислився, закрив очі, ніби транслюючи це питання кудись в свою свідомість. Чорна павутина довкола шраму на мить стала виразнішою, а тоді чоловік промовив:

– На схід звідси, не так далеко, у місцевому селі зникають люди. Я проходив там кілька днів тому, і мені здалось, що їм потрібна допомога. Якщо ти того бажаєш, ми можемо вирушити до них.

– Ну… Я бажаю, – кивнула я. – Але чекай. Ти їм не допоміг? Коли ти проходив повз те село? Чому?

Рей нарешті вибрався з ліжка. Зараз я могла бачити його спину, теж вкриту шрамами. Чорноти тут було набагато більше, а ще я нарешті побачила її осередок.

Це був найстрашніший шрам, що мені коли-небудь доводилось бачити. Не надто широкий, проте бугристий, об’ємний, він ніби досі був готовий перетворитись на живу роз’ятрену рану.

Рей ніби відчув мій погляд, тож швиденько натягнув штани, а тоді накинув свою сорочку.

– Я не допоміг їм, бо я темний чаклун, – озвався він. – Я думаю, ти мусиш це усвідомлювати, якщо кудись збираєшся зі мною йти.

– З отих, які заборонені законом? – уточнила я.

– Саме так. Тож для тебе було б краще не попадатись нікому на очі поруч зі мною, і взагалі…

– І з отих, що мають покровителя?

– Він, якщо хочеш знати, постійно сидить у мене в голові.

Я нарешті впоралась зі своєю сільською сукнею, вирішивши, що це не такий вже й поганий одяг для подорожі, обійшла ліжко та підійшла до чаклуна ближче. Погладила його по плечах та спитала:

– Він мучить тебе?

Рей ошаліло моргнув.

– Оце все, що тебе цікавить? Ти не запитаєш, чому я продав душу дияволові, чи то хто в мене в голові сидить, чи не може він наказати мені тебе вбити…

– А він може?

– Та звідки ж я знаю!

– Ну, бачиш. Нема сенсу задавати питання, на які ти сам не знаєш відповіді, ще й з допомогою них вбивати між нами клин! – задоволено підсумувала я. – Чи лякає мене те, що ти чаклун? Анітрохи. Хоча я воліла б знати, чому ти став ним і… Як це відбулось.

Я простянула руку і торкнулась його грудей. Навіть крізь тканину сорочки відчувався бугор шраму. Щоправда, з цього боку він був не настільки страшним, як ззаду.

– Свобода – то все, що я мав, коли потрапив на аудієнцію до Його Темності, – уїдливо кинув Рей. – І я відмовився її віддавати. Тоді та, що привела мене туди, сказала, що в мене все одно нема вибору, і проштрикнула моє серце мечем. Коли я прийшов до тями, в мене з’явився той шрам, – тон чоловіка поступово ставав спокійнішим і сумнішим, – якого ти торкаєшся зараз. Ту жінку, що була зі мною, я ніколи в житті більше не бачив – і не хотів би повторювати нашу зустріч, як розумієш. Покровителю покірний і досі. Можливо, то він наказав їй вдарити мене. Він не дав відповіді на це питання. Ось така у мене історія, як бачиш, невесела…

Чоловік витримав паузу.