2 (2)

Все, що я міг – осоловіло кілька разів моргнути на цю живу мрію.

…Колись, багато років тому, я міг назватись симпатичним, не мав ні шрамів, ні цієї чорної павутини по всьому тілу. Подобався дівчатам, був впевнений в перспективі щасливих стосунків у майбутньому. Проте ті порожні мрії не тривали занадто довго.

Моє обличчя, як і тіло, перетворились на справжнє поле бою. Думати про кохання, коли ти весь… порваний та порізаний – дурниці. Я ніколи не вважав себе настільки наївним.

За усі ці роки лише одного разу я зустрів дівчину, що не дрижала через мої шрами. Тоді у мене було сліпе око, зате я не мав цієї магічної павутини по всьому тілу. А ще постійно страждав від болю. Вона обіцяла допомогти, і я повірив добрим словам – бо не мав іншої надії.

А потім вона привела мене до покровителя, і я дізнався, скільки коштуватиме моя помста та сила. Поміж шрамами потягнулась темрява, яку ніхто не був в силах прибрати з мого тіла. Я отримав свій дар – і став людиною, яку мало хто добровільно пустить на свій поріг, не кажучи вже про почуття. Спочатку вперто йшов до своєї мети, але останні роки життя здавалось все чорнішим. Міра вчора була мов промінь ясного сонця; коли вже я збирався від всього відмовитись, вона впала в мої обійми, жива та гаряча, і не втекла, побачивши шрамоване обличчя. Я був впевнений, що зранку прокинусь один – вона піде, сховається кудись на кілька годин, аби дочекатись, що я сам здогадаюсь, чому вона перелякалась, і кудись щезну. Звісно, я б не став наполягати на своїй присутності і пішов би, побачивши охололу половину ліжка.

Та Міра лишилась. А зараз повернулась у мої обійми, добровільно, хоча явно бачила, з ким саме провела ніч.

– Рею? – гукнула вона. – Все в порядку. Ти надто мовчазний.

– Я здивований, – ковтнувши слину, промовив я.

– Чим?

Тим, що ти, Міро, не викинула мене закляттям слідом за тим лицарем, ким би він не був!

Але, ясна річ, я не сказав цього вголос. Тим паче, що дівчина, сяйнувши своїми надзвичайними зеленими очиськами, бадьоро промовила:

– Це все через Дайнмара? Так, нам трішки зіпсували ранок. Проте він нам більше не завадить.

Ніби у підтвердження цих слів зовні хтось зашкрібся у двері. Дівчина роздратовано фиркнула та клацнула пальцями. Дверна ручка ледь помітно засвітилась, зовні долинув гучний зойк.

– Мірабелло! – прокричав Дайнмар, людина явно наполеглива та непоступлива. – Я повинен тебе врятувати!

– Якщо мене і треба від когось рятувати, – фиркнула дівчина, – то це від твого нахабства. Лиши мене в спокої!

– Ти там з чоловіком!

– А то ж бо я сліпа і не помітила!

– Це непристойно!

– Забирайся геть, кому сказала!

– Він тебе образив…

– Дайнмаре, я застосую силу.

Лицар під дверима притих. Я теж, якщо чесно, сидів, боячись поворухнутись, хоча з дещо інших причин. Мені здавалось, що дівчина ось-ось зникне, розчиниться у повітрі – тільки її й бачили. А я не міг того допустити. Мені хотілось, щоб хоч одного разу це мріяння виявилось реальним.

– Що таке? – спитала Міра. – Ти якийсь засмучений… Це через того ідіота, чи я тобі просто не подобаюсь?

Я не уявляв собі, як така, як вона, взагалі може не подобатись.

Вона була надзвичайна. Красиву фігуру я запримітив ще вчора, як і правильні ніжні риси обличчя, трохи розкосі великі очі, гусне каштанове волосся, довге та шовковисте. Сьогодні ж побачив неймовірну зелень райдужки, білозубу усмішку, рум’яні дівочі щоки. Та від неї очей не відвести!

Ні, не могла така неймовірна дівчина звернути на нього увагу. Не могла добровільно лишитись поруч з ним.

Щось тут не так. Або вона щось наплутала, або взагалі – зачаклована, і тоді треба негайно розігнати марево довкола неї та пояснити, з ким саме вона зв’язалась.

Я, може, і не найкраща людина, але точно не став би ні до чого примушувати дівчину. Хто б це не зробив, він мусить заплатити за те, що скоїв.

– Чому ти вигнала його, а не мене? – похмуро спитав я. – Бо саме це… Саме це ти мала б зробити, щойно побачила мене зранку!

Дівчина підозріло покосилась на мене. Тоді загорнулась в ковдру міцніше і пробурчала сердито собі під ніс:

– Тому що тебе я сюди запрошувала, а його – ні, хіба не зрозуміло? Або, ось тобі ще причина, тому, що ти мені подобаєшся, а він ні. З чого б то мені взагалі тебе виганяти…

– Те, що ти не бачиш причин, теж викликає питання!

Мірабелла зміряла мене уважним поглядом і ще дужче почервоніла. Здається, слова вона трактувала трошки не так, як треба, і мені пора б прикусити язик, а не молоти усілякі дурниці. Та спинитись було дуже важко, коли я буквально відчував, наскільки велику помилку вона робить, тримаючи мене коло себе.

Я потягнув на себе край ковдри, аби прикритись, і спробував знайти поглядом свій одяг. Той кудись подівся. Вчора Мірабелла була не менш пристрасною в ліжку, аніж сьогодні – з лицарем, коли його за двері викидала, тож не дивно.

– Ти ж сам вчора підійшов до мене, – пробурмотіла вона. – Я думала, що я тобі сподобалась…