2 (1)

Рей

Я прокинувся від гуркоту. Звук був такий, ніби хтось нахабно вибивав двері, причому, здається, собою. Я сіпнувся і відчув, як хтось притискається до мене. Повернув голову… і не зміг стримати власний подив.

Вона нікуди не зникла, моя вчорашня мара. Міра, точніше. Так вона себе назвала.

Вчора вночі я подумав, що вона нереальна. Уявив собі, що це лише сон про чарівну дівчину, навіяний магією чи чимось подібним. Точно не реальна людина, інакше чого б то вона не злякалась мого прокляття, що заплямувало обличчя і усе тіло? Всі бояться. Всім гидко. Я й не розраховував, що вона залишиться поруч.

Я бачив її і вчора – прокляття мало свої переваги, і я чудово бачив вночі. Красива, навіть більше. Тендітна, хоча я відчував, як під її шкірою кипіла сила, шукаючи виходу. Геть не схожа на тих дівчат, що раніше погоджувались провести зі мною час. Таким, як вона, треба шукати своє кохання, а не випадкову пригоду на короткий час.

Проте, здається, плювати вона хотіла на те, що “мусила” зробити.

В двері гахнули ще раз, з такою силою, що вони нарешті відчинились, попри магічну петлю, яку вчора я на них поставив. Гаразд, я сам не пам’ятав, коли це зробив, але ж не могла проста сільська дівчина накрутити таке магічне закляття.

На порозі завмер чоловік. Ні, радше хлопець, бо на вигляд йому було трохи більше двадцяти. Кремезний, вбраний у обладунок, він стискав меч у руці і явно збирався кинутись в атаку. Забачивши нас в ліжку, незнайомець видав щось подібне до бойового кличу і, змахнувши своїм мечем, кинувся на мене.

Реагувати довелось миттєво. Я підняв руку, стиснув пальцями повітря, і вірний проклятий меч матеріалізувався в повітрі саме вчасно, щоб зустріти вороже лезо. Задзвенів від удару метал, в очах у лицаря спалахнула неймовірна лють.

– То ти ще й маг, сволото! – прогарчав він і знов заніс свою зброю, збираючись відрубати мені голову.

Цей намір у нього був написаний просто на лобі.

Проте вдарити хлопець не встиг.

– Дайнмаре? Що це ти тут витворяєш?! – обурилась моя нічна супутниця, різко сідаючи на ліжку.

Тонка ковдра вмить поповзла донизу, відкриваючи її гладкі білі плечі, вузьку спину, тонку талію – і груди, до яких дівчина прудко притиснула ковдру, аби лицар не побачив зайвого. Я витріщився на ці плечі, мов божевільний, потроху приходячи до висновку, що така біла ніжна шкіра у селянки, навіть у доньки трактирника – це рідкість.

Здається, я дещо помилився, визначаючи, кого саме тягну з собою до ліжка.

– Мірабелло! – видихнув Дайнмар, – ця сволота посягнула на твою честь! Він напоїв тебе чимось вчора? Я шукав тебе всю ніч, а зараз… Що він з тобою зробив?!

Ой, лишенько… То це її охоронець?

– Зараз я відрубаю йому голову, – оголосив палко лицар, – і ми забудемо про все, що сталось! Я буду тобі вірним супутником і зможу захистити від людського розголосу, а твоєму батькові ми просто скажемо, що…

Він не договорив. Не тому, що раптом вирішив подумати головою і не нав’язувати дівчині того, чого вона не хоче (щось підказувало, що невідомий поки що мені Дайнмар на такі розумні вчинки не здатен), а тому, що вона підняла одну руку, другою все ще притримуючи ковдру, і накреслила у повітрі кілька швидких магічних знаків.

Результат був… Миттєвим. Силовий потік врізався в груди лицареві, і його буквально викинуло геть з кімнати. В коридорі загуркотіло; здається, хлопець зустрівся спиною з протилежною стіною, і ті дивні звуки видав його обладунок.

– Я тобі вже казала, Дайнмаре, – дівчина вибралась з ліжка, тягнучи ковдру за собою, – щоб ти не смів заходити в мою кімнату до того, як постукаєш. І щось я не чула, щоб ти попросив дозволу увійти!

Вона дійшла до дверей, прекрасна, мов розгнівана відьма, і з гучним гуркотом зачинила двері.

Тоді повернулась до мене і ніжно, ласкаво всміхнулась.

– Доброго ранку, – промовила дівчина. – Ой, я в тебе ковдру забрала, – і, ковзнувши поглядом по моєму шрамованому оголеному тілі, стрімко почервоніла.

Я був готовий заприсягнутись, що ця реакція – ніяковість, а не відраза.

Закляття на дверях заіскрило, реагуючи на стан своєї хазяйки. А я нервово всміхнувся.

Чому ж “як відьма”… вона і є якась відьма! А я вчора потягнув до ліжка аристократку з магічним даром.

Пощастило так пощастило.

Дівчина тим часом ніяковості явно не відчувала. Навпаки, вона повернулась до ліжка та, потягнувшись до мене, поцілувала у щоку. Прямо в той триклятий шрам, який зазвичай дуже вправно відлякував всіх більш-менш адекватних людей.

– Вибач за Дайнмара, – ніжно промовила вона. –Він геть совість втратив… Я ж роздягнена, ну, хто взагалі так робить! – вона струснула головою. – Він тебе не поранив?