1 (2)

Не надто поспішаючи, щоб не привабити зайвої уваги, я встала зі свого місця і рушила до виходу з трактиру. Власник закладу навіть не думав мене зупиняти; ми з Дайнмаром вже заплатили і за вечерю, і за ночівлю, золотою монетою, якої вистачило б на те, щоб селянин мені геть душу продав. Справи тут йшли не надто добре, та й в селі всі зазвичай зупинялись в домах у місцевих. Трактир навіть не передбачав кімнат для гостей.

Проте я категорично відмовилась ночувати у мами, яку, власне, і провідувала, а господар закладу легко погодився поділитись спальнею старшої доньки, що саме стояла вільна. Дівчина вийшла заміж та поїхала з нареченим до іншого села, звідки він був родом.

Кімната нічогенька… Проте я туди вже й не повернуся. Втечу, і хай потім Дайнмар чекає! Я, зрештою, дипломована чарівниця, знайду, як себе прогодувати. Стану героїнею, заслужу відзнаку від самого короля… Ну, або просто переховуватимусь все життя від батька. Зате вільна буду.

Роздумуючи про те, наскільки це безвідповідальний вчинок, я вислизнула на вулицю, просто в теплу літню ніч. Було вже темно, хоч око виколи, зате тихо, ніби природа спеціально кликала мене в свої обійми. Десь віддалік щось тихенько цвіркало, і я зробила крок у тому напрямку…

Та відчула, як мене хапають чужі руки.

Скрик погас в глухій тиші, розбившись об магічну перепону. Повітря довкола стало густішим, і я відчула дивну, незнайому магію. Вона розлилась у повітрі, витісняючи всі звуки і ніби заключаючи мене та незнайомця в купол, за межами якого нас ніхто і не помітить.

Це був не Дайнмар, точно. Незнайомець виявився менш кремезним, і я, впершись в його груди долонями, не відчула обладунку. Крім того, лицар не вмів чаклувати, на відміну від цього чоловіка.

А ще я вловила незнайомий тонкий аромат. Ніби… Лісом запахло. Трохи хвої і ще щось особливе, приємне, трохи терпке.

– Не лякайся, – прошепотів чоловік. – Я зніму купол, тільки не кричи. Добре?

Я закивала, не впевнена, чи побачить він щось в такій суцільній темряві. Але, здається, незнайомець добре орієнтувався у пітьмі, бо вже за кілька секунд дихати стало легше, а його аромат перестав бути настільки стійким і більше не тиснув, просто огортав мене, лишив після себе приємний прохолодний шлейф. Ніби ковток свіжості посеред літньої спеки.

Проте руки незнайомця все ще лежали у мене на талії. Шкіра його здавалась крижаною на доторк, і я здивувалась – як в таку спеку хтось може мерзнути? Я навіть позбулась своєї парадної сукні і перевдягнулась в просту, сільську, полотняну, аби не засмажитись.

Дарма. Корсет та кринолін – це не про зручність, це про дистанцію. Дайнмар так хоч руки не тягнув.

Зараз грубе полотно геть не приховувало мої вигини, і незнайомець, мені здавалось, фактично торкався моєї голої шкіри. Але це не лякало, навпаки. Було трохи… Дивно, проте приємно.

Чоловік потягнув мене трохи вбік та прислонився до стіни трактиру. Я думала випручатись і все-таки втекти, проте він тримав міцно, а тоді попросив, уже не пошепки, а майже в повний голос:

– Побудь зі мною. Мені дуже самотньо.

 Це прозвучало так щиро, що я не змогла сперечатись.

– Добре, – кивнула я. – Тільки покажися.

– Ти злякаєшся.

– Я не з лякливих, – хитнула головою я. – Покажися.

– Всі дівчата так кажуть, – хрипко розсміявся він, а тоді запалив на долоні дрібний вогник. – Аж доки самі не побачать.

Я хотіла сказати, що далеко не всі дівчата вчились на бойових магів, не кожна отримала освіту у самого Оніка Перелейського, найвідомішого чарівника нашої країни, і, зрештою, геть не кожна перемагала в своєму житті монстрів, та не встигла похвалитись власними досягненнями.

Полум’я заскакало по пальцях незнайомця, розгорілось, розтягуючись по його долоні, і світла дуже швидко стало достатньо, щоб роздивитись його обличчя. Воно справді було незвичним. Одне око – цілком нормальне, світло-сіре. Зате друге – чорне, так, що навіть не видно райдужки, і нагадує справжнє провалля.  А далі по шкірі тягнеться дрібна сітка магічного прокляття, мов чорна павутина. Через все око проходив довгий косий шрам; він починався аж на лобі і тягнувся до щоки.

Якби не це, незнайомця можна було б назвати красивим. Він геть не нагадував Дайнмара – і особисто мене це тільки радувало. Набагато тонші, аристократичніші риси, та водночас виразніші. Лицар нагадував молот, незнайомець – кинджал з вузьким лезом, тонкий та шалено небезпечний.

Він мав вузькі губи, проте не настільки, аби вони стягувались в одну нитку. Здається, колись ламав носа, і мені захотілось торкнутись тієї горбинки, провести пальцями по контуру, окреслюючи його, відчути пальцями обвітрену засмаглу шкіру.

Соболині брови тільки підкреслювали темноту та виразність очей. Впалі щоки – підкреслювали гостроту вилиць. Він весь складався з кутів та ліній, і притому – в чоловікові вчувалась надзвичайна сила, яку б не описали звичайні слова.

Світла вистачило ненадовго. Він стиснув долоню в кулак, а тоді обійняв мене і зашепотів на вухо:

– Залишишся на ніч зі мною?

___ 

Мої любі читачі, вітаю вас у новій історії! Це світ, про який я ще не писала книг, новий та зі своїми небезпеками, однак мої давні читачі зустрінуть тут одного добре відомого персонажа. А хто його ще не знає, познайомляться!