1 (1)

Мірабелла

– Ти повинна вийти за мене заміж! Я зроблю тебе щасливою!

Рицар вже втретє вклав руку мені на плече. Ще й підсунувся ближче, так, що я чула його важке сопіння. Побачивши, що я не пручаюсь, він спробував мене пригорнути, і я невдоволено штурхнула хлопця ліктем в бік.

– Дайнмаре, якою ще з відомих мов мені сказати тобі, щоб ти лишив мене у спокої? – прошипіла я, відпихаючи його від себе подалі.

Чи посунувся він? Аж ніяк. Продовжив корчити з себе іноземця, який людських слів не розуміє, тільки на те й здатен, що продовжувати нав’язуватись далі.

– У нас з тобою будуть гарні діти. Троє. Або четверо. Хочу, аби доньки були схожими на тебе, – прошепотів мені на вухо Дайнмар таким голосом, що мені захотілось його чимось вдарити. Чим сильніше, тим краще. 

– Слухай, ти дістав, – прошипіла я роздратовано. – Батько приставив тебе, щоб ти мене захищав, а не розповідав про свої матримоніальні плани.

– Я тебе кохаю.

– Для чого мені ця інформація, скажи-но, будь ласка? – я повернулась до нього і скептично вигнула брови.

– Ну, попередньому нареченому ти відмовила, бо він в тебе не закоханий, – нагадав Дайнмар. – А я – так. Дуже.

І, винятково для того, щоб довести мені масштаб свого «дуже», вклав мені свою лапиську на коліно. Стиснув – не боляче, але відчутно, – і з надією зазирнув мені в обличчя.

Я важко зітхнула. Ото вже отримала ковток свободи. Такий, що вже тієї отрути вистачило по горло. Дайнмара нею напоїти, чи то як…

– Зате я тебе не кохаю. І заміж я не хочу, – відрізала я.

– То є неправда. Усі хочуть. Так має бути!

Дійсно, більшість дівчат мого віку мріють вийти заміж. Ба більше, ті, хто до двадцяти ще цього не зробив, явно страждають, що не змогли знайти собі пару, і докладають всі можливі зусилля, аби це все-таки сталось. В такому віці моя мама вже мала мене.

Щоправда, тільки ідіот сказав би, що це зробило її щасливою.

…Плід палкого кохання приїжджого юного герцога та симпатичної селянки – от хто я така. І, звісно ж, мені світила доля моєї мами, жінки, що могла похвалитись красою, але не щасливою вдачею. Позашлюбна дитина від аристократа їй радості теж не додала. Зачувши про вагітність, таточко поспішив запевнити свою непідходящу за статусом коханку, що до цього жодного відношення не має. Та, на щастя, мої яскраві зелені очі розтопили йому серце. Аж надто я вже була схожа на батька!

Позітхавши трошки, герцог Жекремський погодився-таки, що це його порода, і пообіцяв давати матері гроші на моє виховання. В рідному селі вона одразу ж з розпусної дівки перетворилась на «вельмишановну панянку» – і знайшла собі чоловіка. Той з задоволенням загріб у свої лапи всі гроші, що давав мій батько на моє ж виховання, і витрачав їх на що завгодно інше, аби не на навчання дітей, що мене, йому чужої, що рідних.

А в десять років у мене прокинувся магічний дар, і це перевернуло все. Тато примчався одразу ж, як до нього дійшла щаслива звістка, і забрав мене з собою. Визнав донькою, призначив спадкоємицею, дав можливість навчатися, я навіть отримала статус маркізи і потрапила у казку.

У казку, де зі мною мріє одружитись кожен.

Є тільки одна проблема. Я заміж категорично не хочу.

От і зараз, ледь відкараскавшись від чергового нареченого, що обіцяв всі три місяця кинути мені до ніг і зорями присипати згори (відібрати усі гроші і зачинити мене у великій вежі, де я сидітиму і зітхатиму, чекаючи коханого з гульок), випросила у батька можливість навідатись до рідного села, побачити маму, подивитись, чи не репнуло у вітчима нічого від щедрих герцогських відрахувань… Та й сюди мене одну не пустили. Відіслали зі мною Дайнмара, вірного лицаря, з усіма його мріями про правильний шлюб з непокірною герцогською донькою.

 – Дайнмаре, – важко зітхнувши, спробувала я зайти з іншого боку, – ну, хіба ти не хочеш мати до когось взаємні почуття? Зі мною ти не отримаєш ані спокою, ані щастя.

– Ти мене покохаєш! – впевнено заявив лицар. – Хіба ж я не симпатичний?

Що ж, справді, Дайнмар був статурним, високим, гарно складеним, не те що дрібні лорди, де дмухнеш – і вже нема. Його розкішне світле волосся, що хлопець відрощував так само старанно, як кликав мене заміж, сягало вже лопаток і було напрочуд м’яким на доторк. Небесно-блакитні очі гармоніювали з блідим відкритим обличчям, ніс був рівнесенький, ні горба, ні ямки, квадратне підборіддя викликало захват у більшості дівчат, а ті усміхнені вуста так і хотілось цілувати. Комусь. Не мені! Бо я мріяла про свободу. Якщо й покохаю когось, то це буде чоловік, що поважатиме мене, як особистість, а не як маркізу з приданим і гарненьку ляльку.

Переконувати Дайнмара в тому, що справа не лише в зовнішності, я не стала. То марно. Перервати його потік зізнань можна було двома способами: або повернутись додому, до купи інших наречених і до батька, або відіслати кудись на певний час, а самій сховатись в літній тиші села… І втекти!

– Мій вірний лицарю, – повернулась я до Дайнмара і з надією зазирнула в його блакитні очі, – мені так хочеться чаю, який вміє готувати тільки знахарка на розі! Тут, в трактирі, такого нема. Чи не був би ти такий ласкавий принести мені його і попросити трактирника заварити? Чай називається «Троянда Вовчого Затінку».