Ніколи даремно

Тим часом, за грубкою, Марко і Луїза  уклали собі випробувати чародійну воду. Живу в білій пляшці взяла Луїза, мертву – Марко. Діти вигадали план і чекали нагоди, щоб обілляти Відьму мертвою водою. Кіт допетрав стрибнути на Відьмів капелюх, адже тоді вона не могла витріщатися  своїм аномальним ротом. Відьма тягала Чорненького за хвоста, а той несамовито нявчав і пручався. Тоді Ворон шулікою налетів на cтару, але та вже стягла з капелюха ледь живого котика, пожбурила його на купу  відьомського сміття й  узялася за Ворона. Її чорний рот перетворився на трубу, яка силкувалася засмоктати птаха. Коли Відьма на хвильку зупинилася, щоб прицілитися, Марко нагло підскочив і полив їй на спину з чорного каламарчика. А Луїза тим часом хлюпнула з білої пляшечки на  бідолашного котика. Чорненький жалібно кавкнув, загорівся й зійшов на дим. А Відьма почала рости й гладшати. Її чорний рот розтягся аж так, що туди загуло все хатнє. Спочатку у Відьмовій утробі зник Ворон, потім щезли стіл, стільці, казани для зілля, саме зілля, грубка. Отож Марко й Луїза  опинилися на видноті. І тепер чорна діра їх затягувала у смертельну пастку безвісти.

-Ти зрозуміла, Лує? Все навпаки! У мене жива вода, у тебе мертва! - тільки й устиг вимовити Марко.

Невблаганний вихор відірвав друзів від землі і тепер ніс їх у чорну безодню страшного рота. Луїза відкоркувала свій каламарчик і, коли летіла сторч головою, пороснула його вміст Відьмі в горлянку. Та стулила пельку і застогнала. Луїза розтягнулася на підлозі. Марко кинувся до неї, міцно притискаючи торбинку. Діти з жахом дивилися на стару, що корчилася, диміла, але не горіла. Відьма ледве ворушилася. Потім одна її рука потяглася до голови, але одразу ж безсило впала.

-Може, вона хоче, щоб ми зняли з неї капелюха? Перед смертю... - невпевнено припустила Луїза.

-Хай горить у капелюсі, - твердо сказав Марко.

Відьма, звиваючись, поповзла до порога. Вона не припиняла битися головою об підлогу. Чорний капелюх з'їхав набік. Стара дісталася гака, і їй повелося зачепитися за нього капелюхом. Вона смикнула щосили головою, і капелюх злетів. Марко та Луїза вклякли. На голові старої зяяла така сама діра, яка нещодавно була ротом. Діра обернулася в їхній бік. І тоді Марко жбурнув у чорне горло торбинку зі скляними горошинками. Відьма вдавилася і спалахнула з середини. Марко і Луїза перелякано дивилися і мовчали. А коли вогонь загас, заплакали.

-Бідний Ворон, - мовив Марко.

-Горопашний коточок, - мовила Луїза.

Вона наблизилася до місця, де купкою попелу лежав Чорненький. Марко й Луїза плакали. І скляними горошинками падали на попіл їхні сльози. Луїза, не втираючи сліз, думала, як гірко втрачати друзів. І раптом крізь солону пелену показалася біла пляма й обурено мовила:

-Чи ти з глузду з’їхала – на живу тварину мертву воду лити?!

Луїза витерла сльози і побачила білого кота, що невдоволено злизував рожевим язиком сірий попіл з боків. І лапи, і вуха, і очі у нього були на своїх місцях.

-Марко! - закричала Луїза. - Це ж Чорненький!

-Ну не Чорненький, а Біленький, - поправив кіт.

Луїза схопила біленького в обійми і закружляла порожньою хатинкою.

-Чорненький! Чорненький! Пробач мені! – кричала вона. 

Раптом з відьминої хижки знесло дах. Це птаство враз розібрало його на соломинки й скалки, а потім утворило дах новий – живе крилате шатро. І заплакали разом птахи, зроняючи сльози прямо на згарище. Стурбовані скляною зливою, діти кинулися до виходу. Вони подумали, що птахи намірилися спалити хатину, де жила їхня мучителька. Однак нічого не спахнуло. Погляд Марка ненарокм упав на тліюче вугілля, яке було нещодавно Відьмою.

-Дивися, Лує. Попіл ворушиться, – сказав Марко.

-Може, це вогонь там, під вуглинками, - припустила Луїза, притискаючи до себе Чорненького.

-Ні, не вогонь. Там... живе...

Несподівано з попелу показалася чорна пташина голова, потім вилущилися крила, і чорний Ворон постав у своїй красі – з білими пір’їнками круг шиї і справною ніжкою. Він злетів і сів Маркові на плече. А крилате шатро злетіло увись і там розсипалося  барвистим феєрверком.

-Вороне! Ти живий ... - тільки й сказав Марко.

Тієї ж миті з середини згасаючого багаття полетіла, поскакала, поповзла, поплуганила лісова живність – з лапами та крилами, очима та вухами, зубами та дзьобами, хвостами та вусами у кількості, передбаченій природою. Марко й Луїза шалено ляпали в долоні,  сміялися і співали, що спаде на думку:

-А ми Відьму перемогли! А ми дітей повернули! Дякуємо ворону! Дякуємо котику! Дякуємо білочкам! Дякуємо зайчикам!

І так усіх за списком прославляли та величали.

-А зуби повернули? - кракнув Ворон.

Марк та Луїза перевірили зуби. Усі були на місці: у кожного свої.

-А я знову гарна? - тихо спитала Луїза й глянула на Марка.

-Ти завжди гарна, – так само тихо відповів хлопець.

Ворон на плечі хлопця згідно закракав й залопотів крилами.

-А все ж скажи, друже, – звернувся до птаха Марко. – Як вийшло, що ви не згоріли разом із Відьмою?

-У торбинці були наші сльози, гіркі сльози за нашими дітьми, – відказав Ворон. – Гіркота сліз і занапастила Відьму. А ми відродилися з попелу, як птах Фенікс, бо сльози втрат ніколи не проливаються даремно.