Зуб за зуб

Наступного дня Марко вирушив у ліс один. Він поверне свої білі зуби! Щойно хлопець ступив на лісову стежку, як  почув знайомий голос:

-Вітаю, серденько!

Марко упізнав "добру" стареньку. І старенька впізнала його.

-О! Та це ти, красунчику! Ну як зубоньки? Тепер тебе всі бояться, чи не так?

Лагідне обличчя старенької, як і раніше, час від часу спотворювалося судомами. Але Марко вже знав чому: Відьмі важко було утримувати привітність.

-Так, шановна бабусю...

Бабуся зареготала й перекинулася на кощаву стару в брудному високому  капелюсі, що закривав обличчя. З чорного рота сипалися слова:

-Ох, насмішив. Так мене ще ніхто не називав. Зубане, любий... Адже так тебе звати? А я – Лісова Відьма. Ти й сам мене так називаєш. Певно, думаєш, що це образливо? А от і ні! Відьма - це та, хто все відає.

-Ти все знаєш?! - вигукнув Марко. - Тоді скажи, навіщо мені такі зуби?

-Щоб тебе всі боялися, хіба не ясно? – гмикнула та.

-Не ці, а ті, що білі були!

-Думаю, що тепер це тобі байдуже! Адже білих у тебе ніколи вже не буде. Ти хочеш ще щось? Бородавку на носі? Більмо на око? Шрам на щоку? Сморід із рота? Не соромся, я все можу! Дерев'яну ногу? Гак замість руки?

-Ні! Ні-і-і! Я хочу повернути мої білі зуби. І все!

-І все? – розчаровано перепитала стара. – Навіть не знаю. От якби вирвати око – це легко. Але білі зуби...

-Просто зніми з них свою фарбу!

-Пф ... І все! Ач який розумний! Ця чорна фарба коштувала мені місяць полювання на пташенят ворона. Вона не змивається. Зуби просякаються нею  повністю.

-Так пофарбуй білою! Ти ж можеш!

-Щоб зробити білу фарбу, я потребую пуху молодих лебедів. Знайди мені молодих лебедів. Штук так десять. І тоді я перелицюю тобі твої чудові чорні зуби!

-Але ж у мене були свої білі зуби! Я не хочу занапащати лебедів!

-Ось і роби людям добро! Ти попросив – я зробила! А зуби твої тепер не твої! А зуби твої тепер мої!

Обличчя Відьми освітилося білозубою усмішкою, і вона знову стала приємною старенькою. Марк заціпенів від жаху.

-Ти взяла мої зуби? – спитав він ошелешено.

-Ну не викидати ж таке добро. Хороші зуби. Міцні... Як то кажуть, зуб за зуб!

І відьма клацнула зубами, мов вовк.

-Лісова Відьмо! Допоможи мені. Адже можна щось зробити?! Без пуху маленьких лебедів. Ти ж можеш!

Відьма подумала, покивала головою, поворушила пальцями, ніби щось прораховувала, і сказала:

-Звичайно ... Приведи сюди когось зі своїх друзів. І ти отримаєш свої білі зуби  назад.

-Але у мене немає друзів! І не було ніколи...

Раптом зовсім поруч пролунало:

-Марку! Ти де? Марку!

Марко похолов. То був голос Луїзи.

-Зуба-а-ане... А ти казав – нема друзів. Самі тебе знайшли.

І Відьма закричала гучним голосом:

-Агов! Ми туточки! Сюди! Агов!

-Не ходи! Лує, біжи! - намагався Марко перекричати Відьму, але марно.

Незабаром захекана дівчинка підбігла до них і радісно закричала:

-Марку! Нарешті я знайшла тебе! Я вирішила тобі допомогти!

Старенька лагідно обняла Луїзу за плечі й повела з собою.

- Ти дуже правильно вирішила, люба дитино. Я знаю, що ти хочеш допомогти своєму другові, – сипала Відьма словами. – Я теж хочу. Ось ми разом і допоможемо. Яка гарненька...

Марко спробував застерегти, але Відьма зиркнула на нього й одзяпила свого рота. І Марко не зміг відкрити свого. І не міг зрушити з місця. А Відьма, вчепившись у Луїзу, уже майже тягла її до своєї хатинки. Незабаром вони зникли, і Марко лишився сам.