Біле на чорне

Марко вийшов із дому й подався світ за очі. І дійшов до старого лісу. Дерева та кущі росли так щільно, що він розгубився. Отож доведеться продиратися. Бо назріла потреба брати перешкоди. І раптом Марко побачив ледве помітну стежку. Хлопець не звернув би на неї уваги, але плямистий  заєць промчав уздовж густої стіни сухих колючих гілок і... випарувався. Щось із зайцем було не так, але Марко не збагнув, що саме. Хлопець кинувся до місця, де зник дивний заєць. І там, за чагарями, розгледів стежку. Щоб потрапити туди, треба було пролізти крізь плетиво стебел і гілля біля самої землі. Марко протиснувся, розідравши одяг, і рушив вглиб лісу.

Він бачив білку, яка тримала лісовий горішок тільки однією лапкою, а іншу, як він не придивлявся, так і не вгледів. Потім дорогу йому перебігли безхвості мишки. Далі він зустрів дикого кота, що вискочив просто перед носом і дременув у хащі на трьох лапах. Ну так! У зайця теж було три лапи! Ось що з ним не так!

А потім Марко зустрів чорного Ворона з білим пір'ям навколо шиї. Той сидів на краю порожнього гнізда, і з очей у нього сипалися скляні горошинки. Марко помітив, що з ногами у Ворона теж кепсько. На одній не було пальців, а лише культя. Марко хотів заговорити з бідним птахом, але раптом почув позаду себе голос:

-Вітаю, хлопчику.

Марко озирнувся. Охайна бабуся стояла перед ним і лагідно всміхалася. Величезний білий капелюх закривав її обличчя від сонця.

-Ти заблукав? - запитала старенька.

Очі в бабці були добрі, світлі, тільки  обличчя повсякчас судомилося.

-Ні, я не заблукав. Я сам сюди прийшов, бо в місті всі сміються з мене через великі зуби, – відповів Марко.

-А ну, покажи! – попросила старенька й уважно розглянула відкритий рот Марка.

Вона на мить замислилась і сказала:

-Я можу тобі допомогти. Ти хочеш покарати кривдників?

-Дуже хочу! - зізнався Марк.

-І може, ти навіть хочеш, щоб вони тебе боялися?

-Так, хочу! Щоб ніколи не сміли навіть дивитися у мій бік!

-Тоді ходімо зі мною, - розпорядилася старенька.

Дорогою до хатини Марко помітив, що над ними кружляють лісові птахи, і навіть лебеді. Тривожно перекликаючись, вони опускалися так низько, що крилами зачіпали капелюх жінки.

- Ану киш! Я ось вас дістану! – несподівано грубо гаркнула стара і вштовхнула Марка до хати.

Там було майже темно, але хлопчик зауважив якісь довгі батоги, що зміїлися по стінах. Але коли старенька запалила свічку, він побачив, що на стінах висять лапки, хвости, пір'я, дзьоби, дивні намиста і казна-що.

-Навіщо це вам, бабусю? - поцікавився Марко, оглядаючись.

Він отетерів! Перед ним височіла відворотна Відьма. Довге скуйовджене сиве волосся під чорним величезним капелюхом, що ховав обличчя. На капелюсі умивався чорний кіт. Його хвіст звисав до грудей старої і видавався її носом. Відьма простягла свої коричневі руки з кострубатими пальцями до обличчя Марка. Хлопчик відсахнувся.

-Ні! Я не хочу! Ти страшна! Я хочу додому! Відпусти мене! - заволав Марко.

-Я тільки зроблю, що обіцяла, – люб’язно прошамотіла Відьма.

Однією рукою вона схопила Марка за підборіддя, а другою почала фарбувати його зуби, занурюючи пензлик у чорну густу рідину.

-Ну ось, - нарешті промовила Відьма, - тепер ти справжній красень і всі тебе боятимуться.

Стара огидно захихотіла. Кіт трилапо скочив на капелюсі та ізсунув його з лоба Відьми. Та зареготалася, і Марко побачив, що на її обличчі немає ні  носа, ні очей. Лише рухлива чорна діра замість рота.