Зубан

Марко мав десять років і великі білі зуби. Такі великі, що норовили вискочити, хоч як він намагався сховати їх за губами. У школі та на вулиці діти сміялися над ним і дражнили Зубаном.

-Зубане-баране! Бе-е-е-е! - гукали вони Марку здалеку, корчили гримаси і виробляли пальцями всілякі жести.

Особливо старався насмішник та бешкетник Гаспар.

-Кусі! Кусі! - стрибав він перед Марком, повертаючись задом, і заливався сміхом.

Діти веселилися, а Марко засмучувався і йшов. Не сміялася лише  сусідська дівчинка Луїза. Вона завжди вибігала на шум і тихо стояла біля свого будинку, скрушно похитуючи рудою голівкою. "Напевно, їй теж не подобаються мої зуби, але вона дуже вихована", - думав тим часом Марко. Ось і зараз вона вибігла й тихенько привітала його здалеку самими пальчиками.

-Мамо, а чому у мене такі зуби? - запитав якось Марко.

-У тебе хороші здорові зуби, мій хлопчику. Просто їх трохи більше, ніж у інших дітей, – відповіла мама, спритно нарізуючи овочі для вечері.

І раптом вона, кинувши ніж, ляпнула себе по губах, ніби сказала щось зайве. Проте було пізно.

-У сенсі – більше? - здивувався Марко. – Мало того, що вони величезні, то їх ще й більше?! Що означає «більше»?

Мама підійшла до сина, обняла його і запропонувала сісти на канапу, де безладно валялися плеймоболі зі світу Наруто.

-Розумієш, - почала вона, дивлячись Марку прямо в очі. – Зазвичай у дітей твого віку приблизно 26 зубів. А у тебе – 30...

-Ви що – рахували?! - сторопів Марко.

-Еге ж ... - кивнула мама. – Коли тобі видаляли аденоїди під наркозом. Лікар нам сказав.

-І що це означає?

-Все нормально! У тебе все гаразд! – майже весело сказала мама.

Марко схопився і схвильовано заходив кухнею.

-Не можу повірити! Дитина лежить непритомна, а вони лічать їй зуби! – обурився Марко. – І що тепер?

-Нічого, - правила мама. – Ну як "нічого"... Чистити двічі на день. Дантист каже, що таке буває. Рідко, але буває. Головне – здоров'я!

Марко зупинився і, розвівши руки до неба, вибухнув:

-Здоров'я?! Ти серйозно? Мамо! Зі мною ніхто не хоче дружити. Усі глузують, що в мене справжня паща і що я зможу когось з'їсти одного разу. Тому треба триматися від мене подалі. Я для них – Зуба-а-ан кусі-кусі!

І Марко показав, як це робить Гаспар. Потім він повалився на стілець і гірко заплакав. Мама підійшла й погладила сина по спині.

-Не треба звертати на них увагу, синку У тебе є ми з татом. І ми тебе дуже любимо.

Проте Марко плакав і скаржився:

-А деякі кричать: «Егей, красеню, посміхнися!» Раніше я посміхався, а тепер ні.

-І Луїза тебе дражнить? - запитала мама, сідаючи поруч.

-Луя?

Марко схлипнув і затих. Але за секунду ридання відновилися.

-Луя ні. Але вона дівчинка. І вона мені подобається, мамо. Я соромлюсь до неї підійти першим. Раптом вона злякається і втече. Або ще гірше – почне сміятися. І тоді ми ніколи не потоваришуємо!

-Не почне... Все налагодиться, мій хлопчику. Ось побачиш, - сказала мама і поцілувала сина в маківку. – Я люблю тебе.

-І я тебе, мамо, - відповів Марко й поцілував маму в щоку.

Прийшов тато і рішуче запхав курку з овочами в духовку, а потім вони смачно й гамірно вечеряли...

Наступного дня Марко залишив місто.