Написана книга – добре.
Видана краще.
Вона звільняє автора від себе, великодушно...
І вже не перешкоджає присвячувати всі творчі і фізичні сили новій книзі. Можливо, найголовнішій. Тієї, яка ще не написана, але вже невиразно живе в замислі. І замінити книгу чимось іншим не можна.
І тут не уникнути відповідальності перед суспільством.
Її ніде не минеш...
А в літературі – особливо.
Письменник пише не для себе ж. Пише для людей. Для людей, яким він віддає і навіть вручає свої думки, почуття і своє вміння, найкраще...
Тому у книжок більше життя, ніж у люди...
У них стільки життів, скільки їх у людства…
Як мало люди враховують резонанс письменницької праці. Ще менше, здається, значення її у вихованні людських почуттів, шляхетних...
Цікаву думку висловив Михайло Свєтлов: Коли поет, сам про себе каже: «Я пишу на користь вітчизні», – мені дивно слухати цю нескромність. Ти мусиш бути до країв сповнений любов'ю, не підозрюючи цього. Тоді вийдуть вірші. Інакше вони не виходять!..[1]
…І знову і знову спливає запах квітів непоміченим. І мчать хмари, кольоровими клаптями. Низкою, не турбуючи, але смикаючи душу...
Так, серпневий день був добрий і плідний. І сонце падає, втомилося.
[1] М. Светлов, «Избранное», М. 1990., стор. 444.
#2365 в Сучасна проза
#1351 в Фантастика
#240 в Антиутопія
моральний занепад суспільства, світ в любові, творче життя письменника
Відредаговано: 17.06.2026