Зустрічі у Харкові

(Із щоденникових записів)

Харків-Старовірівка 17 -19 липня 1996.

Харків обтяжив. Згорблені спини. Неметені вулиці. Плафони метро у пилюці.

Він зустрів мене сам. По обличчю тінь розчарування. Я збирався приїхати з дружиною, Іриною. А тут – лише один я.

Розцілувалися. І одразу Марк Іванович повів про мою повість «Наука осені». Він читав її у рукописі.

– В цілому, – сказав він, – річ відбулася. Одразу відчувається стиль. Але драматизму мало. Мало.

Говорили про можливі повороти, антисюжет. Цікаво він навів думку Мандельштама. Він сполучив її до моєї повісті. А Осип Емільєвич відносив її до поезії, кажучи, що поезія як той човен, на яких у стародавньому Єгипті відправляли в останню путь мерців-чоловіків. І в цей човен клали разом із небіжчиком все, що потрібно людині в житті: зміну білизни, їжу, питво. Отак і в поезії мусить бути все. І кохання, і соціальність і громадянськість...

Він, Богославський, хоче, щоб усі мої повісті не були «прохідними», а залишилися подіями у літературі.

Потім міркували про “Склянку”, №4-5. Я привіз лише один екземпляр. Ми все ще не викупили його з друкарні. Тираж... Я передзвонив Кондратюкам. Відчуваючи, що їм начхати на цю справу.

Спочатку Богославський критично накинувся на номер... І оформлення не те. І матеріали «не на рівні…»

Але сьогодні вранці він перечитав більшу частину. І почав хвалити. Говорив, що журнал «не поступається центральним журналам».

Я це знав. Тож і вчора був спокійний. А сьогодні – зрадів.

За вчорашньою вечерею говорили про ситуацію в Україні. Про те, що хтось та й відповість за теперішні обіцянки та руйнування країни.

Богославський – педагог, ветеран, інвалід не отримує зарплати з квітня місяця... Живуть на його інвалідську пенсію... Син виїхав до Ізраїлю, дочка давно мешкає в Англії...

– Ось, – каже він, – приїхала до Москви... А до батька не може приїхати...

А в очах його туга і приховані сльози...

Опівдні їздили на Журавльовку. Купатися у річці Харків. Всім «Третім Цехом».[1]

Запитую Олега Бондаря, сідаючи в трамвай:

– Що платити за проїзд?

– А! Нічого, – каже він хвацько.

– Чому?

– А ніхто вже давно не платить. Мені на роботі. Я за проїзд. Ось так…

Я ніколи не купався в річках Харкова. А тут – річка з такою назвою...

Світить через хмільні хмари сонце. Але вода – зелено-зелена. Вперед!

В озёрах озорует солнце, А над обрывом, где сосна, Как конь стреноженный, пасётся И машет гривой тишина.[2]

Увечері складали план наступного номера «Склянки Часу».[3]

Запланували вірші: Лариси Реус, Михайла Єжова, Ольги Біди... Ще додали до них Андрія Доміна, Ігоря Кручика, Олександра Кабанова.

Богославський обіцяє підготувати статтю «Роздуми про поезію». У ній про Філатова і Чичібабіна.

Здобув ксерокопії віршів Чичибабіна. Точний почерк.  Богославський хоче ще написати і статтю про художника Владимирова... А ще подати свій цикл віршів «Між блискавкою і громом»...

Лідія Яновська – нарис «Дихання вічної книги».

Я пишу вступну. Тема: «Кордони».  Марк корегує...

І треба опублікувати мою повість «Наука осені»... 

У ній ще слід: досягти міцної драматургії, посилити характери – психологію. Лінія Антон-Анна-Наталі; дати експозицію (про події, які вже відбулись). Додумати остаточно ідею, концепцію повісті.

– Душа людини, – мотивує Марк, – її світ, ширший, ніж його фізичні кордони. Поєднуй органічно воєдино всі грані людського існування.

Я мовчу. Слухаю. Мотаю на вус.

Робота з популяризації «Склянки». Надіслати всі три випуски Михайлу Дзюбі та Євдокії Ольшанській…

І тут же пишемо лист: «Дорога Євгенія Миронівна! Знаючи про Ваш глибоко особистий інтерес до творчості Бориса Чичибабіна та Леоніда Тьоміна, і перш за все, пам'ятаючи про Вашу шляхетну літературно-громадську діяльність, посилаємо Вам три випуски тримовного журналу «Склянка Часу*Zeitglas». Сподіваємося, Ви висловите свою думку про удачі та прорахунки нашого видання...»

Надіслати журнали до «Літературної газети»  Юлії Латиніної, Володимира Радзішевського та Юхима Бершина...

І знову складаємо лист: «Шановна пані Латиніна! Надсилаємо Вам три випуски тримовного журналу, що виходить у місті Каневі (Україна). Сподіваємося, що своєрідне провінційне видання може бути для Вас цікавим. Журнал цей практично випускають три ентузіасти, зваливши на свої плечі всю роботу збирання матеріалу та його редагування. Чи варто дивуватися, що в журналі чимало огріхів, у тому числі й прикрих друкарських помилок... Ми усвідомлюємо і нерівноцінність матеріалів, що публікуються в журналі. Для нас надзвичайно цінний погляд на наш журнал із боку...»

До вечора були підготовлені й листи до літературознавця Юрія Буртіна, до поета Володимира Леоновича... З додатком: «Будемо раді, якщо Ви захочете взяти участь у роботі нашого журналу...»

Вранці Марк каже мені:

– Ти зрозумій, що поети «Третього Цеху» дивляться на тебе, як на редактора журналу. А я дивлюся на тебе, як на письменника. Вони бачать тебе у готових справах: ось журнал, ось стаття... А я бачу тебе в роботі. Бачу тебе у перспективі...

Ти мусиш стати великим письменником. Тому я хочу, щоб ти не опускав крила. Ну що толку, якщо ти будеш добрим письменником, твердим, міцним... Стань великим художником!

Він дивиться мені у вічі. Примружившись. І додає:

– Запиши мій завіт: «Саша, стань великим та яскравим письменником.»

Говорить мені просто Марк, – стати великим та яскравим письменником!

За вікном все вище і вище стає сонце.

Ми поспішаємо вимовитися. Не забути чого. Він метушиться. Втрачає десь книжку з адресами. Потім йде у ванну, голитися. Я поспішаю схопити письмово останні миті...

Так, людина ширша за фізичні межі свого «я».