Ах, коханки…

Чим більше автор мовчить, тим більше у нього пригод. Вже тих зневір йому наче й досить. Але світ летить у безодню. Туди ж летять всі… І навіть пісні вищого ладу…
Тож я грав собі на гітарі.

Компанія була як то кажуть «невеличка, але бардзо пшиємна». Містечко Бидгощ тануло у сутінках пізнього вечора. За великим вікном готелю не буркотіли автівки. Не гукали буси, не рявкали рокери… Всі підспівували мені:

Nie spoczniemy nim dojdziemy
Nim zajdziemy w siódmy las
Więc po drodze więc po drodze
Zaśpiewajmy jeszcze raz…
 

Я теж мурмотів і думав про великих поетів. Чомусь саме про Давида Самойлова та Юрія Левітанського…  Про них колись розповідав Богославський…

– А пісню цю, – сказала мені синьоока білявка, – написала моя тезка.

– Та ти шо?

– Так. Агнешка Осецька.

– Так ти Агнешка? – посміхнувся я і піддав жару, перейшовши на бій вісьмьоркою.
Почуття, думав я, – звучання. І мисль стає ритмом... І я угледів тінь моєї музики. Бо грав я добре...
Агнешка теж посміхнулася. Очі її, вже із темною у них темнотою, стрельнули у мої. Я збагнув її наміри. Я вже грішив. І себе не прощав. Але не міг нічого зробити. Пісня вже добігла кінця. Агнешка вирядила всіх співаків і співачок. Ми лишилися наодинці…

І відчув я безсилля часу.

Моє і сумлінне і суєтне життя лишилося десь там, за вікном. Я тут. І сама суєта Агнешки, здалася понад суєту життя. І я був прийнятий у обійми порожнечі. І минуле і теперішнє, знав бо я – незабутні…

Я ще поглянув у білину завікноння. А там, у світлі ліхтарів, з дерев падав сніг… Він все сипав і сипав, у морозному північному тумані, сивому...