Толстой, курсова, Богославський і Карелов

Я написав курсову «Педагогічні погляди Льва Толстого». Відчув себе щасливим. Вона мені подобалась.  Писаний від руки, мій фоліант налічував півсотні сторінок ін кварто... Я сумлінно працював у читальнях наукових бібліотек Короленка, Станіславського… Навіть моя голова, здавалося, стала більшою… Здавалося, враховано було все. І сам Толстой представлявся з написаного яскравою фігурою, просвітницькою... І Ленінський підхід до оцінки спадщини Толстого враховувався...

Я перечитав свою працю. Із захопленням. Ось навчання дітей у яснополянській школі... Сидять кіндери і слухають... А ось сивобородий граф складає абетку, нову. І компелює книги для дитячого читання.  А тут він же проводить роботу серед сільських учителів: методичну – підкреслив я. Толстой – учитель, організатор учителів... Сюди ж втиснув і просвітницький ухил йогохудожньої творчості... Пістрявіли шикарні імена: Оленін, Лукашка, Ерошка, Мар`яна… Саме тоді читав «Козаки»…

Особливо пишався я критикою старої школи, традиційної педагогіки... Тут я не шкодував епітетів, акцентувався на інтересі графа до прогресивного педагогічного досвіду. Сипав цитатами класика про освіту. І у хвост, і в гриву. Рясно засівав сторінки дидактичними пасажами про свідомість, честь, святу правду-істину. І, потихеньку розводив про розвиток творчих здібностей суб'єктів, навчання...  Розмірковував про індивідуальний підхід, про емоційне виховання...

І на коду махнув поривом, з усієї молодої сили, ауфтактом на зняття: про радянську школу та спадщину Толстого. Щасливий кінець. Як в голлівудських фільмах, а що? Знай наших!

І... Той же порив молодих сил, котрий спричинив Оленіна в «Козаках» до самопожертви, поніс і мене... І приніс до визнання істини: «Хто щасливий, той і правий...» І, здавши курсову, я чкупрнув на дискотеку... Домагатися того щастя... Хоча в глибині душі відчував, що воно не завжди адекватне...

Через тиждень мене викликали в деканат. І сповістили, що мене буде виключено із складу студентів.

– За що?

– В наш інститут, – пояснив мені якийсь дядько із депутатським значком, – важко поступити.

– Да, – похитав головою декан, який мені симпатизував і за якого я навіть інколи читав лекції, на його прохання, – а вилитіти ще складніше. Бо це ідеологічний вуз.

– Саме тому, – перебів декана значконосій, – ми вас вирядим.

– За що? – щиро здивувався я ще раз.

– За це! – декан поклав на стіл мою курсову. – Та, ми даємо Вам шанс. Бо ви ж відмінник… До завтра перепишіть її… Інакше… Тю-тю. Адьйоз, амігос.

Вічний гін, – думав я йдучи сходами інституту, – і вічна зваба втечі… Невже це перегони із щастям. Я ж бо був щасливий…

За цими роздумами спікткав мене Богославський.

– Що сталося, – придивився він до кислого мого виразу…– Кажи!

Я пояснив.

– Смішно, – сказав він усміхаючись, – мені ставати по відношенню до тебе в позу повчального дядька... І все ж, дивись сюди!

І я дивився як Богославський стис свого дебелого кулацюру.

– Якщо я цим вріжу когось у харю, завалю. Але якщо в стіну, тільки розіб'ю свою руку… Мізкуєш?

Я кивнув головою.

– Здоров'я, – посміхнувся він ще ширше, – річ дуже важлива і потрібна... І кожен з нас у своєму роді коваль свого здоров'я. Морального насамперед.

Увечорі я розгорнув свою курсову і як у кіно «Сім старих і одна дівчина» Євгена Карелова, подописував. Подописував всього по дві букви… Так Богославський і кіно повернули мені студентський квиток…