Ще трохи про 1995 рік

У моєму щоденнику занотовано: «Марк Іванович Богославський, метро «Свердлова», вулиця Наріманова, 4/6, квартира 24,  код ключа 463, третій поверх…»

Саме за цією адресою жив тоді поет, разом із третьою дружиною Валентиною Василівною. Там бував і я. Пам`ятаю жив там ще папуга… Він вільно літав кімнатами. Робив, що хотів… За цією адресою було написано багато творів.

Дивно, що до інституту я теж певний час жив на Наріманова… Та шляхи наші не перетиналися. Я сідав в одинадцятий маршрут тролейбуса і їхав на Баварію. Я ще тоді працював на «Канатній фабриці», слюсарем четвертого розряду… У моєму арсеналі були рашпілі, сальники, гайкові ключі… Богославський їхав метром до «Советской», в інститут, читати лекції. В арсеналі Богославського була поезія…

«Поезія то не публічне»[1] – напише згодом поет Петренко. Це поет без імені. Адже вже був на той час відомий поет Микола Петренко, твори якого я вже дещо цитував. Ось і ще процитую:

«Все слова й не слова,

Все гачки і крючки, закарлючки,

Цілі стопи із книг –

Хоч одна кого правди навча?

Все пишу та й пишу –

Хай би Бог повикручував руки,

Бо ж люципер зумів

Осліпити мого читача…»[2]

Важко бути поетом. Тяжко, коли ще й подвійним тезкою, ім`ям та прізвищем… Все схоже наче, от тільки слава дістається одному… А ховатися за псевдонімом не хочеться…

Та вже 1995 року я був другим директором спільного українсько-німецького підприємства «АС-GmbH», а ще керівником «Представництва міста Фірзена у Каневі».  

Тоді із дружиною приїхав до рідного Харкова, аби провідати  Марка Богославського, у лікарні… Старі рани війни давали себе навзнаки… Час був суворий. Зарплати не платили багатьом людям. І Богославські жили на інвалідську пенсію госпіталізованого поета… Купувати дієві ліки дружині було сутужно… Тож ми привезли гроші. Приїхали. Відкрили старим ще кодом двері у під`їзді. Піднялися на третій поверх. Я натис кнопку дзвоника… Відкрила двері Валя. Вдома вона була не сама. В кухні сиділа поетеса Антоніна Корінь. І літав собі папуга… Нас почастували кавою. Причому й пернатий сьорбав із чашки моєї дружини, по хазяйські… І щось їй белькотів ще…

Затим ми рушили до лікарні…

Ось як занотував я це у щоденнику від 6 травня 1995:

… Ідемо досить швидко. Дружина Богославського говорить безупинно. Вона втомлена, моторошно. Відчувається недосипання останніх ночей і надмірність випитої кави… Мені здається, вона ховається за словесним виверженням від проблем і злиднів, що раптом обрушилися на неї, ще молоду жінку, разом із щастям. Бац – і все тут… Я її не засуджую, але якось цураюся.

Переходимо вулиці де завгодно і абияк. Через двори проходимо до інститутської лікарні. Богославський лежить у реанімації. Взуття змінне і халати довелося принести із собою.

Стукаємо у двері відділення. Ніжно стукаємо. Відкрила прибиральниця. Ідемо до палати. Світло.

Я його впізнав одразу і якось не впізнав. Схуд, зменшився. Сидить на ліжку біля вікна і весняне сонце світить йому в потилицю.

Він радий зустрічі і в той же час конфузиться своєю безпорадністю… Ірина цілує його. Я обіймаю. Відчуваю себе дещо скутим.

Не встигнувши перекинутися словами, як входить медсестра і повідомляє, що Богославський переселяється до палати одужуючих, на третій поверх. Марк Іванович розгублений. Подають крісло-каталку. Я допомагаю йому сісти.

Сум'яття. Банки, ліки, сумки... Його везуть ліфтом. Ми з Іриною їдемо сходами…

У лікарні  чудовий зимовий сад, з фонтанами та пишною рослинністю під самий дах, на кілька поверхів. Свіжо. І з кожного поверху можна насолоджуватися мінімумом природного затишку…

І все ж таки, як різко відчувається тут непотрібність людини, нікому … Злидні... Я встиг помітити, що для лікарів Марк Богославський лише черговий старий… Їм і не збагнути, що це велика і чудова людина – художник, з великої літери ... У цьому ж інституті лежав і Борис Чичибабин. І мені здається так само байдуже.

Мені боляче від безпритульності. Розпочати розмову про сутність журналу «Склянка Часу» все ще не вдається: то лікарський огляд, то обід… Виходжу в коридор. Даю, не рахуючи, стотисячами дружині Марка Івановича, бо знаю: він би не взяв, а образився... А на медикаменти йому взяти нема де... Слава Богу, що Валентина, без комплексів. Хочу, хочу допомогти. Знаю, що їм бракує у всьому матеріальному, але як це зробити, аби не поранити їх душ? Толкуємо про це тихо з Іриною…

Поволі шумлять фонтанчики внизу. Співають птахи за відчиненими вікнами, хлюпають руками у воді відвідувачі… Приходить на згадку Тютчевське «О, смертной мысли водомет…»

Ну от, начебто ми самі. Говоримо. Він робить суттєві і просто зауваження про «Склянку», але видно, що вона йому симпатична. Залишаю йому перший номер…

Да, він помітно схуд, зблід… Але очі його сяяли, як і десть років тому…

Ми вийшли на вулицю… Ми сиділи на зручній харківській лавці. Вона, довга вмістила нас всіх… Ми гомоніли… Про що? Вже нині (2025 року) і не згадаю. А вигадувати не хочу… Прощаючись, я дістав із целофанового кулька квадрат, туго затягнутих стрічкою грошей. І дав той квадрат йому.

– Скільки тут? – спитав він.

– Тридцять мільйонів[3].

– Не візьму.

– Беріть, будь ласка… Це гонорар.