В гостях у Богославського

  (із щоденника, 3-4 травня 1996 року, Харків)

– Нині повилазили ліліпути, – каже мені Марк Іванович, – Настала їхня черга звести рахунки з гігантами. Вони, діставши свої маленькі членики, і оголивши свої худі зади, гадять. Гадять на всіх, хто не давав їм відчути волю. Б'ють по Бєлінському, Чернишевському, Герцену, Леніну... А наша інтелігенція слухає, смиренно розкривши роти... Навіть мій друг Наум Коржавін і той подався туди ж... Нписав вірш «Пам'яті Герцена»... А інтелігенція рада. Плескає в долоні…

«…Всё обойтись могло с теченьем времени.

В порядок мог втянуться русский быт...

Какая сука разбудила Ленина?

Кому мешало, что ребёнок спит?..»[1]

– Може, це вірш просто так, як "Прогулянки з Пушкіним", не всерйоз? - перепитав я.

– Та да ... Я йому написав. І він мені відповів у цьому роді. Але так не можна!

– Може, цей вірш просто так, як "Прогулянки з Пушкіним",  не всерйоз? – перепитав я.

– Та... Я йому написав. І він мені відповів у цьому роді. Але так же не можна! Леніна зображують якимсь кривавим ідіотиком. А він же – трагічна фігура.

– Свого роду Рієнці, хочете сказати.

Марк Іванович, наче  не чуючи моїх слів, продовжує:

– Говорять і пишуть, що німці його купили. Гроші дали. Німецький шпигун! Та я про це знав ще тринадцятирічним... Маяковський писав про німецький вагон і Гогенцоллернів… А хіба Денікін, Врангель не отримували величезних капіталів від Антанти? Чи вони що, як захисники старого – «не в щёт»?..

***

Опівдні приходять поети «Третього цеху»...

Михайло Єжов – босий, у напівбрезентовій вилинявій куртці на голе тіло. Нестрижене темне волосся напіввисить-напівторчить. Величезний рот. Коли він усміхається – дуже відкрито. Високий лоб і очі рефлектором. Поет. Читає свої вірші самовіддано. З жестами бурхливими та силою. Чарівно та несподівано. Особливо у хайках (хоко). Він декламує сидячи до вікна спиною. То відкидається назад, заломивши руки, то подається вбік, поривом. А за вікном сяють блискавки. Вони ріжуть небо лезами. І здається, що їхня енергія передається йому. Або навіть на навпаки…

– Михайло Єжов, Іван Ютін, Олена Оленіна, – поясняє мені тихо Богославський, – це ті поети, про які вже можна говорити...

Олег Бондар – тіньовий тренер кавеенівської команди ХАІ, імпровізує одразу поетичні шаржі на побратимів. І співає під гітару, рівним голосом, вкрадливим. Гітара коричнева, лакована. Нейлонові струни… Коштувала за його словами «60 доларів»…

Олена Оленіна молодша за всіх. Так виглядає... Хоча їй 32. У чорних джинсах, що обтягують її стрункі ноги, і в піджачній кофті в сірий дрібний квадрат, коротко стрижена. Темноока і темноволоса...Сидить біля мене і без упину ми говоримо про студентство. Про спільних знайомих…

Читала вона збиваючись. Стомлено. Трохи на розспів…

– Я не вмію читати свої вірші. Чужі – так. Свої – ні…

***

З Марком Івановичем засиділися до дванадцятої. Довго говорили про період розквіту та занепаду поезії та літератури взагалі.

Я спитав про Леоніда Утьосова.

– Спершу я і, мабуть, багато інших, дивилися на нього як на щось неважливе... Але коли він давав концерт у Харкові і казав: «А щас перед вами виступит артист, заслуженый орденопросец, Леонид Утёсов» – це було круто... Його любили. У ньому відчувалася контркультура...

– Контркультура це що, антикультура? – запитую я ошелешено.

– Ні, зовсім не антикультура, а культура, що йшла врозріз, в опір державній культурі... Ми тоді ненавиділи Лебедєва-Кумача з його помпезністю... Ну, ось я лежу в госпіталі. Весна 44-го. І раптом по радіо оголошують: «Сегогдня наши войска освободили Одессу». І одразу його пісня «… и , уронив на землю розы, в знак возвращенья своего… »

– Мишка-одессит?

– Ну, да! Ну, шо ти…, настрій… Радість. Здорово! Під час війни його любили. Хоча був він фігурою неоднозначною. Його навіть Сталін слухав. Бандицькі пісні. «С соседского кичмана сбежали два уркана…». Ти ж знаєш, Сталін сам був уголовніком. Експропріатор… Може, тому Утьосова і не посадили... Вже значно пізніше, в будинку літераторів я був на зустрічі з Утьосовим. Він був уже старий. Але скільки людяності, доброти було в цій людині! Він ніколи не фальшивив. Він не став ні заслуженим, ні орденоносцем. Але улюбленцем, народним …

[1] Наум Коржавин, «Памяти Герцена».