Щемить душа

На тему війни багато віршів Богославського. Багато. Усі вони проти війни.

Літом 1996, ми говорили про перспективи кінця двадцятого століття.

– Двадцяте століття, – неквапно говорив він, – це дволикий Янус. З одного боку, це – епоха ГУЛАГу, епоха насильства, що збожеволіло, тріумф брехні. З іншого – небувалий в історії людства вибух творчих сил, час героїчного єдиноборства вільних розумів та добрих душ із всемогутньою тоталітарною системою. Та й самих цих систем... От і війна...

За вікном сяяло небо. Його синь відбивалася в очах Богославського. Напервно так само, як і в моїх.

– Я був малою краплею у океані великої війни. Чи має право крапля судити про океан? Не знаю. Однак можу сказати з упевненістю, що чоловічок, який пережив війну такого масштабу, як Друга світова, навіть через роки, не може, не в змозі вирватися з чіпких лап свого військового минулого.

Я не был ни танкистом и ни лётчиком:
Как большинство солдат служил в пехоте.
Все прелести войны я изучал воочию
В противотанковой пехотной роте.[1]

Бо шкірою своєю і требухою відчуваю: доки не буде розплутаний зав'язаний вузол моральних, психологічних, національних, релігійних, економічних і політичних суперечностей, людство буде тягнутися у свій завтрашній день наосліп, спотикаючись і падаючи. А чи буде цей вузол колись розплутаний?

Ми сиділи у його харківській квартирі, га Гараріна. Прості шпалери зальної кімнати були де не де переклеєні. На стіні висіла картина друга Богославського, Леоніда Пугачьова. На полиці вишукались книги. Вони тільки фрагментарно починались на цій полиці. Далі тяглися довгими рядами коридором, передили до спальні… Я переглядав побіжно стоси журналів «Новый мир», «Литературна Грузия», «Вопросы литературы», «Сучасність»[2]...

– Вдягнувшись у військову форму, – продовжує він, – опинившись у зоні бойових дій, кожен із нас, як правило, залишається самим собою, продовжує за інерцією жити своїм єдиним, неповторним життям. На марші або перед черговим боєм, у перепочинку між боями, він не може не прислухатися до наполегливих сигналів своєї тілесності (хочеться їсти, пити, закурити, зігрітися, тягне в сон і т.п.) , вголос або подумки бесідує з ким-небудь зі своїх друзів; прокручує у своїй голові життєві проблеми свого взводу, роти, батальйону – проблеми, що не мають прямого відношення до даної бойової обстановки; а то раптом без жодної причини відлітає своїми думками та почуттями далеко-далеко, до рідного села чи міста, до тих близьких, коханих, які зараз за горами-долами. А світова історія? Вона тим часом проходить через його шкіру, кістки, печінку-селезінку. І щемить душа…

– Ну, – сказав я, – люди тепер не допустять нової війни.

– Хм, – посміхнувся Марк Іванович, – війни оголошують не люди, а політики… А тим даремно і в обличчя лепетати, що марною буде жертва… Ось, коли всі люди зуміють подолати ворожнечу і сусідів своїх полюбити, тоді можливо… Бо, як писав Томас Гарді, все, що колись упущено, пронизує душу надто пізно...

[1] М.Богославский, «Осколки моей личной памяти о войне»

[2] У 1995 році, окрім продовження видання «Сучасність» (з певними перервами після переїзду до Києва), виходив міжнародний літературно-художній журнал «Склянка часу * Zeitglas», який розпочав своє існування саме в 1995 році.