Цвіхоеве і остання поеза…

… У серпні 2007 року я із дружиною були у голландському Цвінхоеве, на Північному морі… Ми подорожували велосипедами, автобусами, паромами… І знову життєвий фактаж ставав основою моїх творів. Творів ще тоді ненаписаних… Саме тамтешнє життя було класикою, триллером, репортажем… Читав я тоді газету «Die Welt»… Там писалося про останні дослідження Оксфорду. Не просто про те, що коли миєш ноги, то помиєш і руки. А про те, що вже оксфордцями виявлено ген ліворукості! Сповіщалося чорним по білому, що ліворучки вже правлять світом… А прикладом були Рональд Рейган, Джордж Буш та Біл Клінтон… Їхні портрети, із сумнівним виразом очей, бовваніли у розділі «Наука». А у самому кінці цієї ж газети притулився збоку віршик Христіана Моргенштайна. Він мене розрадив. І, згадавши про літстудію Богославського, я взявся за переклад. Так серед солоних вітрів бризу закортіло… І ось що з того вийшло...

Філантропічне

Нервова людина на лузі

Було б краще без них;

І вона маракує, в натузі

Райське життя й робить вдих...

Тільки він ліг на траву, простяг ножки

як вже тут мурашня, сарана,

черв'ячок, вуходух та ще мошки,

ще й вчинили дощовий сумбур небеса…

Нервова людина на лузі

Краще знову встати, інтелігент…

І піти в інший рай, із собою в союзі

(наприклад: геть).[1]

Перечитавши мною перекладене, дружина, ця дивна жінка, сказала:

• Воно слабішає, як хвиля прибою, а ти знущаєшся над віком і собою…

І з філантропічних міркувань я поклав край своїй поетезі… Навік.

[1] Christian Morgenstein, «Die Welt», 3. August 2007. S. 24.