Десятиліття й пшениця

Все рухається... Рухається незбагненними амплітудами. Ось так і тягнеться це суб'єктивне існування...

Що таке кілька десятиліть? Мить, незначна... Ось дивлюся на стільці сидить муха... Їй жарко. Жарко і мені. Липнева спека 2025 року.

– Брись, – наказую я.

І муха відлітає... Одна мить, нікчемна. Вона коротше помаху крилець тої мухи… Пам'ять... Вона ще спритніша...

І вся та метушня на ліжках – це життя нашої молодої плоті... Все, що відбувалося, все зникає перед почуттям, яке охоплює нас на кладовищі...

Нинішня моя філософія, може лише запізніла юнацька томля пам'яті? Це – з одного боку... І, можливо, останній спалах чуттєвості, з іншого...

Богославський до останніх днів писав поезії, ліричні…

Лесная тишина вся состоит из шелестов, Из птичьих песен, шорохов, журчаний. Она исполнена неизъяснимой прелести И женственной печали... Совсем иное дело гробовое Давящее, чугунное безмолвие. Когда звериному подобны вою Сулящие конец вселенной молнии. И будет тьма: зане на небеси На веки вечные уйдёт из жизни солнце.. Однако утром вновь проснутся птицы И лес, расправив плечи, засмеётся! Из гроба, будто спящая царица Во всей своей красе восстанет Солнце! P.S. Читатель тут же возразит мне гневно: Воскреснет не царица, а царевна![1]

І хоча світ поза нами об'єктивний і настільки довговічний, що це здається нам вічністю, проте людина живе один раз.

І довкола нас іде нині війна... Вселяючи в людях морок. А раніше світилися зірки…

Ведучи вже давно стадний спосіб життя, – читав я в книзі Мирослава Крлежи[2], – людина людині, як і раніше, людина, тобто найжорстокіша з усіх тварин... Написав це він ще у 1932 році… А нічого не змінюється… І пшениця зростає, коли впасти серед поля, неначе до неба, золотава…

[1] Марк Богославский «Стихи о лесной тишине», 2014.

[2] М.Крлежа «Возвращение Филиппа Латиновича», М., 1969.