Зарозумілість і краса

В мені був присутній елемент зарозумілості, завжди. Однак, у спілкування із друзями він не виявляв себе. Наче зникав… Кудись забігав цей елемент і від одного погляду Аліни…

Якщо очі Аліні й поступалися небу блакиттю, то цілком вміли посперечатися із ним блиском.

Лише Харків й міг народити таке створіння, чарівне. Привабливе до сказу. І непосидюче, мов бісеня.

За це я ще дужче дякував Харкову, рідному. 

Ні, – метикував я мінорно, – інше місто і не могло породити її. Не могло породити і мене. Де напродився, – казала мені мати, – там і згодився…

Аліні було тоді сімнадцять. Мені  – двадцять три…

Але Аліна не трималась за Харків…

Навпаки, вона хотіла його покинути. Їй хотілося злету…

З центру виїжджає біла «Волга». Сіро-блакитні очі стежать за нею. Стежать із цікавістю, наївною навіть... Значить, думаю я, вона мріє про більше, ніж я та Харків... Невже і я і Харків вже втратили для неї принаду такрасу новизни...

Ось вона повертається і кидає погляд на ряд будинків. Погляд не йде, летить по їх рустованих кладках... Поза портали Пушкінської, посміхаючись тутешнім Атлантам і Каріотидам, мальовничим…

І на її обличчі розливається захоплення, простодушне.

– Ех, – всміхається вона мені, – красота, а!

– Та да. – відповідаю я, і душа моя розшаровується і росте ще ширше... І я навіть починаю трохи тремтіти... Тремтіти від радості, що на світі існує така краса... Аліна і Харків...