Душа скидає шкіру

Для кохання не досить звичайних фраз. Так і для поезії…

Ну, із поезією я вже покінчив. Так тоді здавалося. Це – із написанням у стовпчик. А щодо поетичних стосунків по горизонталі – все тільки набирало розгону… Пізнай себе, – казав поет, – ти той, хто жив раніш…

До другого курсу мій світ був переповнений давками. Ними вже починало нудити. Немов перепив я свою, хай і велику міру. Хотілося кохання, справжнього.  Такого щоб про нього не складати тексти. Ні! А що б аж

«… выплакаться, выпеть,

Изъять из сердца тяжесть и тепло

И говорить и выдыхать во имя

Мучения, что ум заволокло…»

І запросила душа посту. І минали дощі. І той надмір якоїсь люті на самого себе минав. І над Лопанню де-не-де вже лупилися котики, вербові. І вона постала переді мною.

По-новому.

Ніжною та незрозумілою.

В інститут приїхали з перевіркою дантисти. Оглядали всіх студентів. Поголовно. У класі режисури. На привезеному ними кріслі з іржавою плювальницею.

Мої зуби, здебільшого повибиті, трималися міцними коронками, з блискучого металу. У рота страшно було заглядати молодій стоматологу. Здавалося, той, що живе в мені, перекусить і пальці, і наконечник бор-машини. З діагнозом «здоровий» я вийшов. Але слідом увійшла вона.

Звали її Аліна.

І Аліна закричала.

І крик цей був настільки пронизливим, що я подумав, її різали.

– Послухай, – сказав я, увірвавшись до кабінету, заслонивши собою лікарку, – Аліна, у мене стільки зубів покалічено. Я був би чудовиськом, якби не лікарі! Подивися, – і я розщелепив свою пащу, ширше.

– Ти й так чудовисько,– відплювалася в хустку Аліна. І очі її згасали в провалах, потемнілих немов осіннє небо, очних ямок. – Відчіпись, мені боляче і соромно.

  ...На підвіконні сидіти було зручно. У спину припікало вже весняне сонце. За склом дзвінко падали краплі бурульок.

Вже два роки я сидів із нею в одній групі. Їздив у одних автобусах, метро, ​​дихав одним повітрям... І нічого спільного. А тут її недозволена манера. І я спантеличений. Я переживаю за неї. Сидячи на підвіконні. І чекаючи...

Непорушна гладь її сірих очей грала. З-під вій довгих. І, здавалося, є в них гордість. Але й любили б ці очі жадібно...

– Ти мене здивував, – торкнулася вона мого кістлявого плеча, – ненавиджу стоматологію. А зуби ніякі, – її плечі прямі підтяглися до сережок, – почекай, я гляну в дзеркало.

Здавалося, ця весна підступала до нас. Впритул…