Останній вогник

— Чорт… — видихнув, і звук миттєво розчинився в шипінні кисню. З боку балона бив тонкий струмінь газу. Марк натиснув клапан аварійного герметика, намагався затиснути витік рукою, але марно.

Він панічно озирнувся. Світло тремтіло. Постать Сари лишилася далеко позаду, панель керування — ще далі. Навколо лише м’яке, пульсуюче нутро ніби живої істоти. Лишалося максимум 15–20 хвилин. Або й менше, якщо тиск у балоні впаде швидше.

Раптом світло. М’яке, блакитне. Ніби хтось… або щось… спостерігало за ним. Марк спробував підвестися. Спершу на коліно, потім на лікоть, але м’язи відмовлялися слухатися. Рухи стали в’язкими, наче він пробирався крізь товщу води. Марк знову впав на бік. В очах темніло. Промінь ліхтаря хитався в такт його серцю, яке шалено калатало об ребра. Він дивився вгору, на звивисте склепіння цього живого простору, що ворушилося в унісон із його згасаючим диханням. Тиск у грудях наростав, кожен вдих давався з боєм.

І тоді прийшли спогади.

Він знову став хлопчиком. Сонце прошивало листя золотими голками, дорога стелилася під колеса велосипеда, а в грудях розливалося чисте дитяче щастя. Друзі сміялися — щиро й гучно. Пил здіймався в повітря, танцюючи в сонячних променях. Тоді він був живим.

Потім — інше. Ніжне. Вечірнє небо за школою. Вона стояла зовсім поруч, пахла яблуками й літом. Її погляд. Перший обережний дотик. Перший поцілунок. Усе життя промайнуло перед ним не кадрами, а відчуттями: шершаве кермо велосипеда, аромат скошеної трави, теплі пальці в його долоні. Марк посміхнувся. «Ось як усе закінчиться…»

Очі заплющилися. Свідомість танула, мов дим на вітрі. Паніка зникла, біль відступив. Лишилася тільки безкрая тиша.

«Просто так?.. Без відповіді?» — майнула остання думка.

Він згадував обличчя. Голоси. Свою групу. Людей, з якими ділив цей чужий світ. Сара… Інші… Вони розчинялися в часі, як пісок у бурі. Марк зробив останній, як йому здалося, видих.

І тоді почулося механічне клацання.

Шолом почав розмикатися. Спочатку він списав це на галюцинації. Потік теплого повітря наповнив легені. Запах був свіжим, живим. Марк інстинктивно вдихнув на повні груди. Світ навколо  розмитий. Світло текло по стінах, наче рідкий метал.

Він ворухнув пальцями. Це було неможливо. Середовище підтримувало його життя, як материнське тіло.

Марк зрозумів: він більше не сам. Позаду хтось був. Повільно, тримаючись за стіну, повернув голову. У м’якому сяйві стояв силует. Майже людський. Дві ноги, дві руки, голова… але пропорції лякають. Довгі кінцівки, вигнута спина, рухи плавні, наче невагомі.

— Це людина? — прошепотів він. 

Очі тьмяно світилися зсередини. У них не було ні ворожості, ні тепла — лише спостереження. Силует нахилив голову, ніби запрошуючи. Марк завмер. Він відчував: це не ворог, але й не друг.

Силует зробив крок уперед і простягнув руку. Витончена, мов вилита з тіней, вона майже поглинала світло. Три гнучких пальці завмерли в повітрі. Внутрішній голос кричав: «Не чіпай!»

Марк повільно простягнув руку у відповідь. Щойно пальці торкнулися, крізь тіло пройшов електричний розряд. Марк раптом «побачив» простір без очей — як нескінченну енергетичну сітку. У цій мережі пульсували вогники. Його група. Вони не померли. Їх було трансформовано. Це було не просто знання — це було відчуття колективної свідомості.

В голові пролунав голос — тихий шепіт:

«Ти готовий знати?»

Перед очима спалахнуло видіння: рік тому, ця сама порожнина. Його команда біля панелі. Дотик — і їхні тіла плавляться, а свідомість переплітається з живим організмом планети. Марк відчув радість — стан вищого спокою. Але разом із тим прийшло усвідомлення: це пастка.

Тепло, яке він відчував, почало висмоктувати його емоції. Жаль, самотність, любов до зірок — сутність харчувалася ними. Група не стала частиною, вони стали паливом. Їхня свідомість випалена, лишилося лише ілюзія щастя, створена, щоб заманити наступного.

«Ти останній вогник», — прошелестіло в мозку.

Шляху назад не було. Назовні чекала швидка смерть, тут — повільне розчинення в чужому розумі.

Саме ця невідворотність принесла Марку дивну ясність. Страх зник. Він зрозумів, що самотність була лише ілюзією окремого існування.

— Я приймаю, — промовив він уголос.

Тіло стало невагомим. Розум — кришталево чистим. Він більше не був Марком, астронавтом із Землі. Він ставав краплею в океані, подихом у вітрі, частиною великої тиші, що тримає в собі все живе.

«Я не один», — був його останній спогад.

Запис завершився. В архіві запала тиша. Але це вже не була тиша порожнечі — це була тиша всесвіту, який щойно став на одну душу більшим.