Самотність на двох

Порожнеча прийняла його в обійми. Марк повільно спускався, стискаючи трос — тонку нитку між життям і чимось… іншим. Промінь ліхтаря ковзав по стінах, і ставало зрозуміло: це не природна печера. Структура породи видавала втручання: ідеально прямі лінії, залізисті вкраплення і… символи. За кілька метрів нижче, коли пил нарешті осів, він розгледів геометричні фігури, вирізьблені просто в камені.

— Це не ми зробили, — прошепотів він, не вірячи власним очам.

Темрява під ногами почала випромінювати слабке блакитне сяйво. За кілька хвилин Марк досяг дна. Поверхня була твердою, але не кам’яною. Він стояв у центрі простору, що міг бути або залою, або серцем чогось… живого. Світло знизу змінилося — легке пульсування почастішало. Повітря наповнив звук: багатоголосий, низький і водночас пронизливий.

Марк підняв ліхтар. Світло вихопило з темряви постать. Висока, у людському скафандрі. Марк застиг. Постать була нерухомою. Промінь ліхтаря тремтів разом із його руками. Шолом опущений, візор затемнений — обличчя не розгледіти. Але скафандр знайомий. Цю модель носили члени його групи. На грудях — напівстерті літери. Марк стояв як укопаний. Долоні змокріли — від поту чи конденсату, вже не мало значення. Реальність хиталася, наче в кошмарі, де ти розумієш, що все навколо — хибне, але не можеш прокинутися.

Він зробив крок ближче. Важке дихання і ритм серця зливалися з навколишнім гудінням. У грудях усе кричало: «Тікай!», але інший голос — надламаний голос того, хто надто довго чекав, — змушував іти вперед.

Марк простягнув руку до шолома. Постать не ворухнулася, наче тінь минулого, що чекала саме цієї миті. Кінчики пальців торкнулися скла. Склепіння шолома було крижаним — ідеально гладким, без жодного натяку на тепло. Марк здригнувся, хотів відскочити, але змусив себе лишитися.

Він обережно підняв візор. За ним було обличчя жінки. Сіра, висохла шкіра. Очі — порожні, погляд застиг у нікуди.

Це була Сара.

«Як вона досі стоїть?» — промайнуло в голові.

Марк відсахнувся. Холод обійняв його зсередини. Він хотів закричати, але в тісному скафандрі не було місця для крику.

— Ні… — видихнув він. — Чому?

Сара мовчала. Її губи закам’яніли, але в мертвих очах застигла остання емоція: страх чи нестерпна самотність. Можливо, її залишили. Або вона повернулася сюди сама і померла в очікуванні. Поставу зберігала чи то автоматична стабілізація скафандра, чи то дивний вплив цього місця.

Марк знову був один. По-справжньому. Він опустив шолом Сари, ніби це могло щось змінити, але образ смерті вже випалився в пам'яті. Потрібно було озирнутися. Промінь ковзнув далі: печера була величезною, геометрично правильною, зі склепінням, як у стародавнього храму. Візерунки на стінах складалися в складну послідовність. На підлозі неподалік лежав ще один скафандр — чиїсь останки.

В одному з кутів Марк помітив панель із темного матеріалу. Коли він наблизив руку, світло на ній мигнуло. Панель пульсувала ритмічно. Як серце.

Марк підняв ліхтар вгору. Деякі ділянки стін не відбивали світло — вони здавалися м’якими, тонкими. Вони… дихали.

«Це не просто споруда. Це організм».

Все почало складатися: ідеальні форми, реакція на присутність, пульсація. Ця «печера» була великою формою життя — можливо, штучною, а можливо, еволюціонованою в надрах Марса. Вона не дала Сарі впасти. Вона її зберегла.

Раптом пролунав звук, схожий на тихий подих десь із глибини. Панель замигтіла швидше. Марк рушив уперед, обережно ступаючи по вібруючій підлозі. Промінь ліхтаря вирізав із темряви химерні жили й артерії, що вели до серця цього місця.

Але раптом нога зачепилася за виступ. Марк не встиг зреагувати. Глухий удар — скафандр врізався в підлогу плечем і спиною. Голова мотнулася, у вухах задзвеніло. На мить усе поглинула порожнеча. Коли він спробував підвестися, погляд упав на прилад на зап’ясті. Серце підстрибнуло до горла.

ПАДІННЯ ТИСКУ.

ПОШКОДЖЕННЯ БАЛОНА.

РІВЕНЬ КИСНЮ: 62%… 60%… 58%…