По той бік порожнечі

На столі — старий планшет. Дотиком пальця Марк активував журнал. Записав усе, сподіваючись, що колись хтось це знайде. Читаючи ці рядки, людина, яка ще не пізнала самотності, зрозуміє: Марс — це не про землю. Марс — це про порожнечу.

Марк поглянув на фото — пожовкле, розмите. Команда всміхалася. Він — теж. Як давно це було? Здається, в іншому житті.

— Час, — промовив уголос. Власний голос здався чужим.

Залишивши останній запис, він автоматично одягнув скафандр. Під’єднав зовнішній модуль живлення, перевірив рівень енергії та кисню. Напрямок — до кратера. Туди, де все зникло. Марк не думав про повернення. Шлюз відкрився із сухим шипінням. Повітря вирвалося назовні, як подих, який він стримував надто довго.

Чоловік зробив крок. Марсіанський ґрунт, знайомий до болю, щоразу здавався новим. Холод, що проникає крізь усе — не фізичний, а внутрішній. Позаду — купол. Маленька напівсфера, що колись містила ціле життя, а тепер стала лише уламком історії. Попереду — тиша. Навіть кроки поглиналися піском, залишаючи ледь помітні сліди.

Він ішов повільно. До тих, хто не повернувся. В голові відлунював спогад:

— Ми повернемось. Не хвилюйся, якщо зв’язок перериватиметься — тут гірські зони.

Тоді Марк ще всміхався. Бо вірив, що все під контролем. Що це просто день, як усі інші. А потім — тиша. І рік самотності.

Енергорівень у нормі, кисень стабільний. Але всередині щось стискалося. Пройшовши кількасот метрів, він зупинився і глянув на горизонт. Там, серед червоного пилу, виднівся силует. Маленька чорна цятка, якої там не мало бути. Марк протер візор. Цятка залишалася нерухомою.

«Або це марево, або… відповідь».

Він наближався обережно. Об’єкт із кожним кроком набував форми. Це не була ілюзія. Марсохід. Укритий пилом, покинутий напризволяще. Колеса частково занурилися в ґрунт, немов час намагався його поховати. Марк торкнувся обшивки — справжній. Той самий, на якому вони вирушили в дорогу.

— Що ж сталося?.. — прошепотів він.

Лобове скло тріснуло. Всередині — порожньо. Жодних тіл чи слідів боротьби. Панель живлення перебувала в режимі сну. Він активував її. На екрані повільно з’явився інтерфейс із даними останнього маршруту. Дивно: координати не відповідали плану. Вони значно відхилилися від курсу.

Марк запустив останній відеозапис. Статичне зображення. Темрява. Потім — спалах світла. Камера хиталася. Крики, обірвані слова і… звук. Глухе, низьке, нечітке гудіння. Немов сам Марс намагався щось сказати. Запис урвався.

Серце стукало гучніше, ніж будь-коли. Марк підняв очі. Від марсохода шлях вів далі. Він стояв мовчки, поки вітер не розвіяв червоний пил, і тоді помітив слід. Нечіткий, але впізнаваний. Наче щось важке волокли по ґрунту протягом десятків метрів. Марсіанський вітер зазвичай швидко стирає сліди, але цей ще тримався.

Марк опустився на одне коліно. Торкнувся поверхні. Пил осідав на пальцях, наче попіл. Під ним — чітка втиснута лінія. Пряма. Це не була спроба повернутися. Слід ішов на південь, туди, де раніше не було нічого. Але тепер там з’явився сенс.

Кожен крок давав відчуття дотику до чогось забутого. Шлях вів через схили, кам’яні гряди та старі орієнтири. Минуло кілька годин. Енергія вичерпувалася, кисень танув. У голові крутилися думки: «Може, я вже мертвий. Може, це марення».

І раптом він побачив це. Невелике заглиблення з чіткими краями, облямоване темним матеріалом. У центрі — отвір. І з нього долинало ледь вловиме гудіння. Таке саме, як на записі. Це був вхід.

Він сів на край отвору, вдивляючись у темряву. Ані звуку, крім монотонного пульсу планети. Марк відкинувся назад, упершись у скелю, дозволяючи собі відчути вагу часу. Згадав їхні голоси, усмішки на старому фото. І ту порожнечу, що залишилася після них. Датчик кисню подав короткий сигнал-попередження.

Він підняв голову до неба.

— Якщо я зараз піду, — сказав уголос, — чи знайду вас там, унизу?

Спуск був неминучим. Ще кілька хвилин — і він підведеться, закріпить трос, увімкне світло і зробить крок у невідомість. А поки — просто сидів і слухав, як дихає Марс.

Зірки, знайомі з дитинства, тепер здавалися далекими, як ніколи. Вони завжди були поруч: коли він уперше мріяв про космос, коли сідав у корабель, коли залишав Землю. Марк вдивлявся в них, ніби намагаючись утримати поглядом.

«А раптом більше не побачу?»

— Якщо я не повернусь, — прошепотів він, — запам’ятайте мене.

Здалося, одна зірка блиснула яскравіше, немов даючи згоду. Він ледь помітно всміхнувся. Справжня самотність — це не коли навколо нікого немає, а коли немає кому тебе згадати.

Він глибоко вдихнув, на мить заплющив очі, а коли розплющив — зірки все ще були там. І він усе ще був тут.

— Гаразд, — мовив спокійно. — Пора.

Марк зафіксував трос на виступі, перевірив карабіни, натягнув ремені. Ліхтар на шоломі розрізав темряву вузьким конусом світла. Кинувши останній погляд на небо, він знову прошепотів:

— Пам’ятай мене.

І ступив у безодню.