Червона тиша

За горизонтом, у безмежжі кам’яної пустелі, сонце повільно ковзало вниз, ніби не наважуючись торкнутися мертвої планети. Думки повертали Марка до блакитного неба, яке вже майже стерлося з пам'яті. До голосу, що колись кликав його на ім’я. До першого запуску, до молодості.

«Що залишилося від того Марка? — подумав він. — І чи залишиться щось тепер?»

За вікном не було відповіді. Лише тиша. Та сама, що знову повзла з-за обрію, як і завжди — червона тиша.

Вони прилетіли п’ять років тому. Команда з п’яти осіб, перша колонія на Марсі. Мріяли про майбутнє, будували модулі, ділили кисень. А тепер — пустка. Вперше за все життя чоловік усвідомив: самотність на Землі та самотність на Марсі — це різні речі. Тут вона вбивча. Мозок згасає швидше, думки плутаються, і саме розуміння власного «я» поступово вивітрюється. Рік без людей здався вічністю.

Група зникла безслідно під час стандартного виїзду до північного кратера. Марк кричав у радіоефір, намагався зв’язатися із Землею, але щось пішло не так: канали заблоковані, сигнал не проходив. Надія вмирала щодня, щохвилини. Запаси їжі та кисню вичерпувалися. Він знав, що це кінець.

— Перш ніж згаснути, я вийду за межі станції, — промовив  уголос, ніби хтось міг почути. — Можливо, нікого не знайду. Можливо, не повернуся. Але краще померти в русі. Я хочу побачити силует людини. Просто побачити. Уявити. Прожити останню мить так, ніби я не один.

Його обпалила божевільна думка: він мусить дізнатися, що сталося, знайти тіла. Там будуть відповіді.

Марк прокинувся раніше, ніж зазвичай. Сон давно став уривчастим і тривожним. Сів на ліжко і якийсь час дивився в стіну. Тонкий шар рожевого пилу проникав усюди. 

Перед виходом приготував каву. Стара капсульна машинка — подарунок із Землі — зашипіла і клацнула. Цей знайомий звук єдиний на станції, що нагадував про життя. Аромат слабкий, майже стерильним, але для Марка це священний ритуал. Він спостерігав, як пара повільно розчиняється в сухому повітрі.

«Цей запах — останнє, що пов'язує мене з домом», — промайнуло в голові.

За вікном усе ще заціпеніла червона рівнина. Йому належало вийти туди: одягнути скафандр, залишити примарне тепло цієї кімнати. На мить відчув гіркоту кави. Не тому, що забув додати цукор — просто за ці роки в його житті не залишилося нічого солодкого.

Зробивши ще ковток, Марк раптом згадав тонкий, трохи насмішкуватий голос, сповнений тепла, якого більше не існувало в цьому всесвіті:

— Обіцяй, що повернешся і не знайдеш собі дівчину на Марсі!

Тоді він сміявся, торкаючись її руки, і відповідав із вдаваною серйозністю:

— Обіцяю. Коли буду на Марсі — жодних дівчат.

Але ось він тут. І кава на смак як той самий спогад — єдине, що вціліло від чоловіка, яким він колись був. Марк обережно поставив чашку на панель, наче щось надзвичайно крихке.