Біль

Мені ніколи не доводилось кудись подорожувати. Не скажу, що мені хотілось, проте довелося побувати в багатьох куточках світу.

Де б то не було, не мала багато друзів, не була з ким-небудь в затісних стосунках… Ніколи не сумувала за втраченими знайомими, а навпаки – шкодувала втрачених зусиль, що докладала для підтримання зв’язку з оточенням. А з часом мені геть набридло з кимось спілкуватись. З рештою мені невдовзі набридне і місто, і люди, і навіть їжа – я знову поїду геть і ніколи нічого з того не згадаю. Нікого не згадаю, ні за ким не сумуватиму… майже ні за ким.

Не кожна людина захоче так жити…

Цього разу я приїхала до мальовничого Китаю, де оселилася в майже безлюдній місцині серед гір та лісів. Я хотіла жити у місті. Не знаю, як мене туди чорт попутав. Мене в ту місцину наче непереборна сила затягнула.

Моя перша прогулянка в Китаї стала для мене фатальною. Моє серце ледь витримало…

Я милувалася пейзажем, роздивлялась на чудернацькі будиночки місцевих жителів з високого пагорба та вдихала свіжесеньке повітря. Та чомусь я не могла отримати задоволення, я відчувала наближення чогось страшенного. На горизонті з’явилась чоловіча постать, що неквапливо наближалась. З кожним його кроком повітря наче ставало важчим. Ця постать була такою знайомою.

І ось він стоїть поруч, мій давній знайомий, кохання, якому я присвятила чималу частину свого життя. Те свіже повітря встало мені в грудях каменем.

Я ніколи не думала, що можу його знову зустріти будь-де.

Війна закінчилась років п’ять назад. За цей короткий час я вже не пригадаю й половини свого життя на Батьківщині. Не пам’ятаю ані дитинства, ані шкільних років, ані студентських, проте пам’ятаю усе, що з ним пов’язано, геть усе. Я пам’ятаю кожен подих одним з ним повітрям.

Остання наша зустріч відбулася у Празі п'ять років тому, абсолютно раптово. Саме від нього тоді я дізналась, що війна закінчилась. І ось я знову його зустріла. Він живий. Не знаю, чи відчуваю ще щось, проте серце моє зазвичай до всього байдуже ледь з грудей не виривається від панічної атаки. Чи кохання це?

«Привіт», - чудернацьке, трохи невпевнене вітання, що я вже з разів десять повторила у голові.

«Яка зустріч! Які люди! Привіт, люба. Як твої справи?» - Він завжди щиро посміхається, ніколи не кривить душею. Він завжди радий мене бачити. Його очі не шукають, куди дітись. За все, що я зробила, він не ненавидить мене. Як прикро…

Я ігнорую кожну його фразу, я нехтую його почуттями: «Ми завжди розлучаємось, проте шляхи наші знову зустрічаються».

«Може така в нас доля? Бути поруч», - його погляд зупинився на чудернацьких стареньких будиночках. Я лиш мовчала. Я лиш хотіла позбутися усіх спогадів з тих часів. А тепер я пригадую минуле знову. Кожна зустріч болить мені роками. Я не можу бути з тобою, не буду навіть наперекір долі.

«Ми могли б бути, як ті будинки…»

Я не розуміла, що він хоче сказати, але з його вуст це звучало, наче зізнання.

Я була збентежена і навіть не здогадалась пожартувати з приводу його безглуздої метафори, лише спитала: «Що ти маєш на увазі?»

Він проігнорував моє питання та продовжив: «Твоя бабуся жива та здорова, я приїздив до неї минулого місяця. Я приглядаю за нею, проте вона сумує». Я б не згадала, що маю бабусю…

«Дякую, я сумувала, проте я не маю часу. Мені потрібно працювати, - я збрехала. Я не брала до рук фотоапарату вже місяць. Я вирішила приїздити до Китаю, бо думала, що тут на мене нападе натхнення, - А що ти тут робиш?»

Він засмучено глянув на мене: «Відпочиваю».

«Гарної відпустки. На все добре»

Завтра я поїду звідси геть…