Марин Гай

Марин Гай Гостюючи в садибі фон – Мекк, Петро Ілліч щоденно обходив околиці Браїлова. Любив бувати в Людавському, Сьомацькому, Тартацькому лісах і в Марин Гаї. Головна вулиця села Козачівки вела його від річки просто до Марин Гаю. Цю вулицю наші сучасники назвали іменем Чайковського. В ті часи вона виглядала по-іншому. Дорога мощена камінням – бруківка. По обидві сторони глибокі відвідні рови, які в зливи приймали в себе потоки дощової води. Дорослий чоловік міг бути непоміченим, коли стояв на дні рову. Зліва не було хат, тому що цю місцевість займали болота. Через кожні 30 метрів їх перерізували каналами – болота осушувались. Парк від села відгороджував високий мур з червоної цегли, а за муром були висаджені дерева, які давали великі прирости щороку і мали густу крону: ясени, липи, осокори, клени. Вулиця закінчувалась колеворотом. Так називався кінець вулиці, бо бричками, возом можна було повернути лише тут: вузька вулиця не дозволяла розвернутися через небезпеку потрапити колесами в рів. Відразу за колеворотом починався Марин Гай. Цікавився Чайковський походженням назви, розпитував селян, людей з маєтку. Не отримавши пояснень, Петро Ілліч дав своє тлумачення – гірка доля дівчини Мар’яни захована в назві гаю. Помилився. Істина була в іншому. Війська литовського князя Ольгерда перемогли військо Золотої Орди. Обширні землі Поділля потребували захисту від ординців, які господарювали близько сотні літ. Ольгерд доручив цю справу своїм небожам Коріатовичам. І ті закликали звідусіль бажаючих поселитися за обіцянку звільнити від повинностей на 25 років. З Литви, Польщі, Чернігівщини прибували поселенці з сім’ями. Вони отримали звільнення від всіх повинностей, крім військової. Але це виявилось дійовим стимулом. Поступово з поселенців сформувалось вправне військо, вишкіл пройшли хлопці гарний і стали справжніми звитяжцями. Але де війна, там і смерть… Загиблих воїнів ховали саме тут, в місці, яке пізніше дістало назву Марин Гай. Родини загиблих будували сімейні склепи, обсаджували дубами, білими акаціями, кленами. Цвинтар існував довгий час і в період Речі Посполитої упорядковувався. В часи Гайдамаччини, Руїни став місцем зустрічей гінців, зв’язківців, таємних зібрань. Тут були перевалочні сховища продовольства. Не минали цієї місцини і грабіжники. Вдень відсиджувались, а вночі виходили зі схованок. Щоб проходити в темноті, носили ліхтарі, бо насаджені дерева перетворювались в моторошно чорний гай, що містично тривожив округу. З горба, центру Браїлова, людям були видні вогні, що мерехтіли і блукали поміж дерев. Хто ж міг блукати в темряві. Відповідь знайшли – «Мара». Богиня зла, страшних сновидінь, хвороб, смерті. Донька Чорнобога сіяла недуги, ходила з головою під пахвою і вигукувала імена. Хто озивався, той помирав. Хто з цікавості піде за вогнем, з того висмокче кров або примусить завести до людських осель, щоб поселити там своїх дочок: Вогневицю, Глуханю, Очницю, Ломоту, Лідницю, Коркушу, Черевуху, Трясовицю. З часом село розросталось. Будувалась залізна дорога. Потрібна була деревина і гай зрубали. Підземний хід, що вів аж до монастиря, засипали, яр зрівняли. На місці гаю стало поле. Після війни 1941-1945 років поле засаджували буряком, кукурудзою, пшеницею. Поле належало радгоспу. За законом, земля належала тим, хто її обробляє. Але в голод 1947 року за зрізані колоски дорослі потрапляли у в’язниці, а дітей кінні об’їждчики били нагайкою навіть за ті колоски, які були загублені після жнив. Мішечки зі знайденими колосками – надією голодної сім’ї – відбирались.

Жив із своєю сім’єю в Козачівці коваль. Обдарував його Господь силою, кмітливістю і заповзятістю в роботі.

Народжений в сім’ї, яка мала десять дітей, взяв жінку з такої ж багатодітної сім’ї. Небагато років пройшло і його сімейство мало шестеро дітей.

Мав коваль велике бажання – стати багатим, а цьому заважало одне  - він був неграмотний! Надію покласти міг тільки на дітей. Тому старшеньку свою послав до школи. На своєму кутку – це було не прийнято. Діти допомагали батькам по господарству, а багато їх були впевнені, що школа – то забавка для панянок.

Дочка до школи ходити ходила. Весело було з подругами на перервах гратись. А починалися уроки – під партами залягала, торбу з їжею розв’язувала і смакувала тим, чим мати спорядила.

Вчителька про це розповіла батьку. Розсердився коваль і придумав дочці кару. «Не хочеш вчитись, паси свиней!». Дав в руки хворостину, торбу з їжею ї вигнав свині і дочку за ворота.

Погнала вона свині до Марин гаю. Йде вулицею, стьобає хворостиною свиней, а на парканах виснуть діти, а вулицею перекочуються сміхи і дражнилки: «Пані свиней пасе!»

Зовсім кривда дівчинці очі залила. Тому, як тільки до гаю свиней пригнала, кинула їх, а сама околицею додому прибігла і заховалась

Сусіди з криками до коваля: «Свині городину травлять!»

Пригнав коваль свиней додому, пообіцяв людям потраву могоричем відшкодувати. Але була прикрість – самої великої льохи не знайшов.

Дочку виказали менші діти. Коваль зігнав паском на ній всю досаду за навчання, за свиню. З таким серцем це зробив, що вже пропажу забув і став у Бога просити: «Забери всі свині, аби донька живою залишилась!».

Дівчинка прийшла до тями, але мала такі синці, що тижнів зо два наказали за ворота не висовуватись. Так бідолашна знудилася, що самі очі до воріт повертались.

Дивиться, а ворота хтось силою підважує, наче у двір увірватись хоче. Побігла за батьком. Батько ворота відкрив і очам не вірить: біля воріт льоха, а навколо ниряють поросята. Впустив льоху, за ним семеро поросят, а інші крутнулись і навтьоки до Марин гаю. Коваль за ними.