Розділ 7. Поліна

Два роки тому  

Я чекала, доки батько й тітка Марина –  моя мачуха –  нарешті вийдуть із дому. Лише коли двері клацнули й у квартирі запала тиша, я стрімко зібрала речі й вислизнула в коридор. 

До потяга залишалося сорок хвилин. Треба поспішати. 

Я бігла до вокзалу, стискаючи в долоні пом’ятий квиток. Серце калатало не лише від бігу –  мене трусило від страху. Страху, що мене зупинять, що я не встигну, що роблю щось заборонене. Але водночас я точно знала, навіщо це роблю. 

Сьогодні –  перший фінал Андрія у ХК «Пантери». Я хотіла бути поруч. Підтримати. Побачити, як він грає. Я завжди пишалася ним і вірила в нього більше, ніж у будь–  кого. 

Сподівалася, що мій приїзд стане для нього справжнім сюрпризом. 

У вагон я вскочила в останню секунду. Потяг рушив майже одразу, і тільки тоді мене накрило усвідомленням: дороги назад немає. Я опустилася на сидіння біля вікна й нарешті змогла перевести подих. 

Щоб відволіктися, я дістала телефон. Спершу машинально відкрила свій блог. «Маргаритка». 

Невеликий. Анонімний. Чесний. Там я писала про спорт, про закулісся команд, про те, про що зазвичай мовчать. Інколи різко. Інколи надто відверто. Але завжди правдиво. Це було єдине місце, де я могла говорити вголос, не називаючи свого імені. 

Я швидко переглянула коментарі під останнім дописом. Хтось дякував за сміливість, хтось обурювався –  звичний баланс. Я відклала телефон, ледь усміхнувшись куточком губ. Сьогодні я не журналістка і не блогерка. Сьогодні я просто сестра. 

Я відкрила чат із тіткою Марино, мамою Андрія, і в сотий раз переглянула фотографії брата. Вона часто надсилала мені знімки, бо саме їй він чомусь найчастіше пересилав фото з команди. Я бачила їх і раніше, на більшості фото був Андрій у формі – після матчів, на тренуваннях. Але майже завжди поруч із ним стояв ще один хлопець. 

Влад Могилевський. 

Тітка Марина згадувала про нього не раз. За її словами: «Дуже гарний юнак. В усіх значеннях». 

Дев’ятий номер. Правий нападник. Один із найсильніших у команді. На фотографіях він виглядав упевнено, навіть трохи зухвало –  ніби точно знав, що перебуває на своєму місці. 

На одному зі знімків Влад і Андрій стояли поруч, обійнявшись за плечі. Вони виглядали як команда не лише на льоду, а й поза ним. Я затримала погляд на цьому фото довше, ніж на інших. 

У глибині душі я заздрила. Я хотіла бути на його місці. Хотіла бути поруч із братом. 

Потяг мчав до Києва, і я раз по раз дивилася на годинник. Було 08:24. Я знала, що дорога триватиме майже три години, а матч починався о десятій. 

Я постійно дивилася на годинник, ніби могла прискорити час одним лише поглядом. У голові весь час крутилася проста арифметика: якщо все піде за планом, я встигну. Якщо потяг не затримається, якщо я встигну дістатися арени, якщо не заблукаю. 

Занадто багато «якщо» для одного ранку. 

За вікном пропливали поля й маленькі станції. Люди у вагоні ще дрімали: хтось пив каву з пластикових стаканчиків, хтось мовчки гортав стрічку новин. Для них це був звичайний ранок. Для мене –  день, який мав щось змінити. 

Я намагалася уявити, як усе буде. Як зайду до Палацу спорту, знайду своє місце, почую гул трибун. Як Андрій вийде на лід у формі «Пантер». Я не знала, чи він помітить мене, але вірила, що відчує –  я поруч. 

Потяг прибув до Києва із запізненням. Коли я вийшла на перон і глянула на годинник, стало ясно: я не встигла. Матч уже мав закінчитися або бути на фінальних хвилинах. 

Я не одразу рушила з місця –  просто стояла, стискаючи рюкзак, і намагалася не панікувати. У голові дзвеніла одна думка: 

Я запізнилася. 

Усі ці години дороги, хвилювання, біг –  і я могла не побачити найважливішого. 

Та я все одно поїхала до Палацу спорту. Навіть якщо гра вже скінчилася, я хотіла бути там. Хотіла побачити Андрія. Хоча б після. 

Коли я вийшла з метро, натовп уже рухався у зворотному напрямку. Люди виходили з арени, обговорювали гру, жестикулювали, сміялися або сперечалися. Я зупинилася біля входу, намагаючись упіймати уривки розмов. 

–  Шкода, що так швидко все закінчилось… 

–  Та хто ж знав, що він так невдало впаде… 

–  Після тієї травми вже не до гри було. 

Я підійшла ближче. 

– Перепрошую, – тихо запитала у чоловіка в клубному шарфі. – А… матч уже завершився? 

Він здивовано подивився на мене, потім кивнув. 

– Так. Рано закінчили. Один з гравців отримав травму, – відповів він. – Після того гру швидко дограли. 

Усередині щось обірвалося. 

Андрій… можливо… 

Зробивши глибокий вдих, рушила до входу для гравців. Просто рухалася вперед, сподіваючись побачити знайоме обличчя. Впевнитися, що з ним усе гаразд. 

Андрій стояв трохи осторонь, притулившись до стіни. У формі. Зі шоломом у руці. Живий, без травм. Серце вдарило так сильно, що на мить здалося — крок далі зробити не зможу.