Розділ 6. Влад

Коли я вийшов на лід, перше, що привернуло мою увагу, була Поліна. Вона сиділа поруч із Софією, тримаючи квиток обома руками, уважно стежачи за розминкою. Щось у її погляді змусило мене відчути дивне хвилювання – поєднання цікавості та легкої настороженості. 

Вона прийшла. Тож можливо моя гра переконає її в тому, що я класний 

Я розпочав розминку: короткі спринти, паси, удари по шайбі. Максим, наш капітан, уже робив кола по периметру, задаючи ритм. Сергій розминався у воротах, викрикуючи якісь воротарські команди. Андрій рухався поруч, завжди готовий підтримати мене пасом. І поки я ковзав по льоду, я помічав, як Поліна слідкує за нашою грою, її погляд мимоволі затримувався на мені, але в той же час вона не хотіла показувати жодних емоцій.

– Правий ривок, дев’ятий! – мовляв я сам до себе. Але погляд Поліни продовжував тримати мене в напрузі. Її реакція на Андрія, який іноді отримував паси і обертався до неї, теж не залишалася непоміченою. Софія сміялася тихо, а Поліна ледве помітно насуплювала брови, намагаючись приховати своє захоплення.

Гра почалася. Шайба летіла по льоду, а я відчував ритм матчу і свою відповідальність. Андрій підтримував мене пасами, і кожен момент нашої взаємодії на льоду здавався мені ідеально відточеним. Федір і Женя надійно тримали оборону, а Максим у центрі вів гру. 

Сподіваюсь, Маргаритка буде вражена моєю грою

І ось момент: швидкий ривок вздовж бровки, пас від Андрія, удар… Гол. Гул стадіону вибухнув навколо. Мої очі шукали Поліну, вимагаючи визнання. Вона затамувала дихання, а її очі на мить зустрілися з моїми. Вона швидко відвела погляд, але мені вистачило цієї секунди, щоб зрозуміти: вона уважна. Це був перший крок до того, щоб вона почала мене поважати, як гравця і як людину.

Гра тривала, а я відчував, як напруга на льоду і водночас у серці росте. Кожен ривок, кожен пас, кожен удар.

Коли гра поновилася, я відчув, як адреналін знову заходить у кров, гарячий, різкий. Ми вигравали всього одну шайбу – 2:1. Неприємний рахунок: ніби ведеш, але трохи помилися – і все летить у біса.

Андрій виграв вкидання й кинув мені. Я рвонув уперед, але суперник підрізав мене на борту. Вдарило по плечу, аж дзвін у вухах. Я стиснув зуби. Витримав. Проковтнув. Поїхав далі.

І тут на лід вийшла нова ланка «Клинків». Їхній центральний нападник, новий номер двадцять два, одразу вчепився за Андрія.

– Бачу, тебе перекваліфікували в пасувальника, дев'ятнадцятий? – пролунав глузливий голос.

Це був той самий Марк Гришко. Здоровий, злий, ідеально підготовлений. Я погано пам'ятаю його гру до травми, з "Соколом" він не церимонився.  Андрій стиснув щелепи. Я бачив, як на секунду він забарився, дивлячись на колишнього товариша по команді.

– Займися шайбою, Марку, – глухо відповів Андрій, не відриваючи очей від гри.

– Я завжди займаюся найціннішим, – кинув Марк, і його ключка неприємно стукнула по ключці Андрія. – Але, здається, ти це вже забув.

Двадцять другий різко змінив напрямок, рвонувши вперед, і Федько ледь встиг перекрити його. Напруга зросла. Андрій, замість того, щоб пасувати, спробував обіграти Гришка сам, але той, передбачаючи кожен його рух, відібрав шайбу.

Я рвонув назад, щоб допомогти обороні. Марк, із шайбою на ключці, зробив хитрий фінт і прокинув її повз Женю, який не встиг зреагувати.

– Сергій, тут! – крикнув я, кидаючись на Гришка.

Але Марк був занадто швидкий. Він кинув потужний удар, і Сергій, наш воротар, хоч і встиг виставити щиток, але шайба відскочила. Наступний гравець «Клинків» добив її у ворота.

2:2. Стадіон вибухнув не нашим криком.

Мені пекло між лопатками, злість змішалась із страхом програти. Я поглянув угору, на трибуни.

Поліна дивилася прямо на мене.

Не на гру. На мене.

Її погляд був оцінюючий, і я зрозумів: я маю закінчити це, щоб вона не думала, що ми – лузери.

Останні дві хвилини були суцільною біганиною по льоду: ми – вперед, вони – назад, і так по колу. Максим кричав нам на лаву, щоб тримали позиції. Суддя вже глянув на табло: тридцять секунд.

Тридцять.

Андрій вихопив шайбу біля нашої синьої лінії й погнав так, наче за ним женеться вся планета. Я рвонув з ним. Ми були майже поруч, але він – трохи попереду. Гришко летів за ним, намагаючись вибити шайбу.

– Дев’ятий! – крикнув Андрій, навіть не глянувши. Це був робочий, автоматичний крик, крик гравця, який знає, що час закінчується.

Я зрозумів. Він віддасть.

Я зайшов під траєкторію. Андрій, уникнувши останнього підкату від Марка Гришка, різко розвернувся, кинув назад – і шайба впала мені на ключку ідеально, так, як буває раз на десяток матчів.

У мене був один шанс.

Я замахнувся.

Дихання стишилося.

Удар.

Шайба пролетіла між щитком і пасткою воротаря – у самісіньку дев’ятку.

3:2.

Я почув, як публіка вибухнула. Максим був першим, хто під'їхав і стукнув мене ключкою по шолому. Андрій схопив за плечі й тряс, сміючись. Сергій закричав щось нерозбірливе, радісно кинувши рукавицю.