Розділ 5. Поліна

Щойно з моєї кімнати вийшов майже розлючений Влад, я кинула погляд на квиток, що лежав на столику. Білий, рівненько покладений, ніби спеціально, щоб муляти мені очі. 

І що мені тепер із цим робити? 

Я відсунула ноутбук і підійшла до столу. На квитку великими літерами кричало: 
“Пантери vs Сталеві Клинки. 8 серпня. Сектор А3. 19:00.” 

Сектор А3. Серйозно? Майже VIP-зона. 
І чому він раптом намагається бути добрий? Для чого? Що йому від мене треба? 

Повернулась до ліжка й глянула на ноутбук. На екрані, той самий порожній документ, який уже кілька днів уперто відмовляється заповнюватися словами про справжню сутність правого напарника ХК «Пантери». 

Білий аркуш. І я, що кружляю над ним, як муха над липкою стрічкою. 

А може… ну його? І піти завтра на хокей? 

Абсолютно логічно, правда ж? Журналістська практика. Дослідження матеріалу. Все заради статті. 

Я переконувала себе, що хочу піти лише тому, що це чудова нагода побачити на власні очі, як Могилянський витанцьовує на льоду, уявляючи себе зіркою світового масштабу. 

І тут мене осяяло: “Могилянський витанцьовує на льоду, гадаючи, що він зірка.” 

От і назва статті. Ідеально. 

*** 

Наступного дня ми з Владом робили вигляд, ніби вчорашньої розмови не було. 
Тиша між нами була дивна –не напружена, але й не комфортна. Швидше… обережна. 

На сніданок Влад приготував бананові капкейки, на обід – курячий суп. Я дивилася, як він невимушено рухається кухнею, і хоч як мене дратувала його присутність, доводилось визнати: кулінарить він добре. Непристойно добре. 

– Я тобі колись казав, чому живу з тобою під одним дахом? – протягнув Андрій, доївши останню ложку супу. – Звісно через твої кулінарні шедеври. Мій батько і кухня – дві різні реальності, друже. 

– Бути фанатом моєї кухні – це у вас сімейне, – усміхнувся Влад. 

Я, як завжди, мовчки слухала їх. Так було легше, але інколи в голові виникала вперта думка: 

А ми з ним могли б колись говорити так само просто? 

Раптом Влад глянув на мене. Вперше за день – довше, ніж на кілька секунд. 

– Хей, Полін, прийдеш сьогодні на гру? – спитав він так, ніби відповідь йому справді була важлива. Посмішка м’яка, очі трохи насторожені… ніби боявся почути «ні». 

Я відповіла єдиним, що вміла найкраще – гострим поглядом. 

– А тобі не все одно, піду я чи ні? – кинула я, закочуючи очі. 

Андрій одразу змінився в обличчі. 
Подивився так, що мені стало соромно майже одразу. Майже. 

– Справді, Полін? – тихо промовив він. Я відвернулась. Відповідати не хотіла. 

Влад тихо видихнув, ледь помітно, і підвівся. 

– Гаразд… Я щойно згадав, що мені речі на гру треба зібрати, – сказав він і пішов у коридор, навіть не озирнувшись. 

Я механічно поклала ложку в миску. Робила вигляд, що мені байдуже, але всередині щось неприємно стиснулось. 

Андрій не відводив погляду. 

– Полін… – почав він обережно. – Що це було? 

– Нічого, – тихо буркнула я. 

Він схрестив руки на грудях. Класика «зараз буде лекція». 

– Ти ж розумієш, що він просто був ввічливим? Він ні разу на тебе не тиснув. 

– Мені не потрібна його ввічливість, – відрізала я, чуючи, як гостро це прозвучало. –У нього завжди є другий мотив. Це… звичка. 

Андрій зітхнув. 

– Нащо ти так, Полін… Він тобі нічого поганого не зробив. 

Я втупилася в стіл. 

– Влад хороший, – м’яко додав він. – Дуже. Тому будь ласка… поводься з ним нормально. 

Ми замовкли. Тиша натягнулася між нами, як тонка нитка. 

У цей момент Влад повернувся –у спортивних штанах, з рюкзаком через плече. Говорив нейтрально, ніби нічого не сталося: 

– Андрюх, ти готовий? Тренер просив прийти раніше, хоче, щоб ми розігрілися. 

Андрій схопив светр і хитро глянув на мене. 

– Йду. 

Перед виходом він на секунду затримався –поглядом повторив те, що не сказав уголос: подумай над цим. 

Коли хлопці пішли, я сиділа за столом довго –спочатку кілька хвилин, потім десять, а потім, здається, цілу годину. Думки мали скластися у щось логічне, але тільки більше плутались. 

Лише десь через півтора я зрозуміла, що просто втуплююсь у стелю. 

Чудово. Продуктивність – нуль. 

Я підвелась, вдягнула куртку й вирішила хоча б подихати повітрям перед грою. 

У коридорі стояла тиша, яка залишається після поспіху, сміху й гуркоту дверей. Я замкнула квартиру, повернула ключ… і врізалася у когось плечем.