Розділ 4. Влад

– Стій-но, друже… Що ти зробив? – Андрій звів на мене брови, тримаючи пляшку з водою на вазі. 

Я різко вдихнув, витримав паузу й озирнувся – у роздягальні панувала тиша. Серце калатало, мов відлуння фінального свистка. 

– Кажу ж тобі, Андрюх, – прошепотів, нахилившись ближче, – я написав Маргаритці. Через фейковий акаунт. 

Він двічі кліпнув очима. 

– Ти це всерйоз? І що вона відповіла?

Я знизав плечима, намагаючись приховати цей дикий оберт всередині. 

–Нічого особливого, з'ясувалося, що вона надзвичайна – відповів після паузи. – З нею… приємно спілкуватися. Якось неймовірно легко. Не так, як я уявляв. 

Андрій уважно подивився на мене, наче читав мій вираз обличчя, шукаючи підтвердження чи спростування. 

– Влад, ти ж ненавидів кожну згадку про той блог, – нарешті сказав він. 

– От саме тому і написав, – тихо мовив я. – Але ми вже тиждень спілкуємося, і це затягує. 

Андрій, як справжній друг, безсумнівно, помітив іскру в моєму голосі, але запитав про інше: 

– То ти вже зрозумів, чим саме зміг її зачепити? 

– Ще ні, але обов’язково з’ясую. 

Я намагався звучати впевнено, але це була гра. За ці кілька днів я дійсно забув про свою мету. Спершу я мав лише розкрити ту, яка писала про мене гнилі відгуки, не думаючи про негативні наслідки. Але тепер... як людина вона мені здається напрочуд нормальною. 

Саме цієї миті телефон у руці злегка завібрував. Я різко відсахнувся, ніби мене впіймали на гарячому, і швидко розблокував екран. Повідомлення від «Маргаритка». 

Маргаритка: Думаю, куди сходити ввечері. І що одягнути. Так важко. А хочеться залишитися вдома, приготувати щось та увімкнути серію «Зоряних війн». 

– Що там? –спитав Андрій. 

– Нічого… просто… – Я відчув, як напружуються м'язи на обличчі. 

Я прочитав це повідомлення вп’яте. І вшосте. І всьоме. Воно викликало несподіваний, руйнівний сумнів, який досі не давав мені спокою. 

«Зоряні війни». 

Хіба та, хто веде злісний, гіперкритичний блог, де висміюються всі навколо, може потайки мріяти про затишний вечір і джедаїв? Це не вкладалося в образ холодної ідеалістки, який я собі намалював. 

Мене не полишала думка, що перетворювалася на крижану гіпотезу: 

Чи справді Маргаритка, яку я ненавидів, і дівчина, з якою я спілкуюся – одна й та ж людина? 

*** 

Я зробив крок із ліфта, не відриваючи погляду від телефона, де світилося останнє повідомлення моєї антифанатки.  

– Обережно! 

Я ледь не збив із ніг Софію – сусідку з квартири навпроти. Вона чекала, поки ліфт підніметься до неї. На ній був затишний, трохи мішкуватий сірий светр і джинси, а в руках – стопка зачитаних книг. 

– Вибач, Владе! – Вона відразу ж відступила, її тихий голос був сповнений вибачення. – Це моя вина. Я занадто близько стояла. 

– Ні, це я літаю у хмарах, – я поправив її книги, що трохи похилилися. – Замислився. 

Софія кивнула. Вона вміла дивитися. 

– Я бачу, – її погляд був спокійний, але проникаючий. – Ти напружений. Це не через думки про завтрашній матч, чи не так? 

Я мовчав, не знаючи, що відповісти. 

– А ти куди? – швидко спитав я. – З усіма цими книгами. 

– На літвечір, – вона говорила, дивлячись на обкладинку книги з драконом, наче це допомагало їй сформулювати думку. – Обговорюємо «Пісню про останнього дракона». Головна героїня там створила собі фасад, щоб її не чіпали. Вона здається холодною та нестерпною. 

Я слухав, відчуваючи, як ці слова ідеально лягають на образ Маргаритки. 

– А насправді? 

Софія підняла на мене очі. В її тихому погляді не було осуду, лише констатація факту. 

– Насправді вона просто обожнює пекти печиво та дивитися старі фільми. Розумієш, Владе? Маска. Іноді, щоб викрити правду, треба не атакувати, а показати, що ти не боїшся її «затишної» частини. 

– Цікава теорія, –відповів я. 

Софія вже ступила до ліфта, коли я згадав про два квитки, які тримав у внутрішній кишені. Я витяг один, а другий залишився складеним удвоє під пальцями та крикнув: 

– Софіє, секунду! 

Вона обернулася, піднявши брову. 

– Невже хочеш взяти книгу, щоб прочитати? 

– Можливо якось іншим разом – відповів я, поки діставав зі своєї сумки квиток. – Ти ж казала, що також  читаєш спортивні романи… То ось тобі можливість порівняти теорію з практикою. 

На обличчі Софії з’явилася легка та щира посмішка. Вона взяла квиток, подивилася на ньогомй кивнула:  

– Дякую, Владе. Чесно. Це мило. 

– Гарного вечора, – додала вона, заходячи до ліфта й натискаючи кнопку. 

Все для тебе подруго, я ж знаю, як ти хочеш побачити його на льоду  

Підійшовши до дверей своєї квартири, я  швидко відчинив їх й зайшов в середину. З кухні долинав характерний шум, що означав лиш одне хтось намагався приготувати щось їстівне.  

– Привіт, – кинув я, прямуючи до холодильника. 

– Ага, – відгукнулася Поліна, не повертаючи голови. Вона стояла біля плити, спершись на стільницю, і уважно вивчала телефон. У маленькій каструльці ліниво булькало щось підозріло біле. 

–ьЩо готуєш? І де Андрій він мав вже повернутися  – запитав я, наливаючи собі води. 

– Макарони – її голос був монотонним. – А що до Андрія, він в кімнаті. 

– Зрозуміло, тож... – я зробив великий ковток. – Як день? 

– День як день. Хоча міг бути і кращим, – вона навіть не подивилася на мене, а її погляд був зосереджений на каструлю, яка от от мала закипіти. 

Я зітхнув. Спроба зав'язати розмову провалилася. Скільки б я не намагався заговорити, вона наче навмисно відсторонюється. Таке відчуття, що ненавидить мене, і я поняття не маю, чим заслужив таке ставлення. 

– Ясно, – я сів за стіл. – А щось солодке є? 

– На столі. Андрій приніс з пекарні – махнула вона рукою у бік великої прозорої вази.