Розділ 3. Поліна

– Привіт, тату, – сказала я, намагаючись звучати спокійно.

– Привіт, сонечко, – почулися знайомі, теплі інтонації. – Як перший день у новому місці?

– Дивно… Все ще чужа, – зізналася я. – Але добре, що можна хоча б поговорити.

Батько посміхнувся навіть через лінію.

– Розумію. Тримайся там, – сказав він. – І пам’ятай: ти завжди можеш подзвонити, коли захочеш.

Я кивнула сама собі, хоча він цього не бачив, і трохи легше видихнула. Навіть перший день у чужому просторі ставав трохи теплішим, коли можна було почути рідний голос.

На вечерю я пішла мовчки. Вони намагалися бути привітними, я це бачила. Влад навіть приготував пасту. Простий жест, але чесний. Я оцінила. Не сказала, але оцінила. 

– На яку спеціальність ти плануєш вступати, Поліно? – запитав він, і я відчула, як Андрій напружився. 

– Журналістика. Подала заявку одразу на другий курс, – відповіла я спокійно. 

Вони здивувалися. Це було помітно. Але я не збиралася пояснювати більше, ніж потрібно. Усе, що варто знати, я вже сказала. 

Після вечері я повернулася до кімнати. Сіла на ліжко, і матрац ледь скрипнув під моєю вагою. Повітря було трохи прохолодне –пахло свіжістю й дощем, що безупинно шурхотів за вікном. Я відкрила ноутбук. Екран спалахнув знайомим холодним світлом, яке розітнуло напівтемряву. У цьому світлі стіни здавалися блідими, майже безбарвними. 

Тиша була густою, майже відчутною. Лише ритмічне тикан­ня годинника на стіні нагадувало про час, а десь у кутку рівно гудів вентилятор. Ці звуки створювали дивний спокій – ніби світ за межами кімнати зупинився, залишивши мене наодинці з думками й екраном, що повільно оживав переді мною. 

Я відкрила чернетку й накинула кілька слів, які перетворилися на речення: 

“Тимчасові кімнати й люди, які в них живуть. Деякі залишають сліди. Деякі ні. Але всі вони щось про тебе кажуть.” 

Я вдивлялася в слова. Вони здавалися надто особистими, ніби чужі очі могли їх спотворити. Пальці завмерли над клавіатурою. 

Можливо, цей текст ніколи не вийде в блозі. 

*** 

Щойно закривши ноутбук, двері прочинилися без стуку. 

– Можна? – почувся знайомий голос. Влад. 

Я кивнула, хоча частина мене хотіла, щоб він не заходив. У цій кімнаті ще залишалося щось його –і я не була певна, чи хочу ділити простір із його присутністю. 

– Вибач, що потурбував. Просто хотів перевірити, чи все нормально, – сказав він тихо, ніби боявся порушити щось крихке. 

– Все нормально, – відповіла я, сідаючи рівніше. – Кімната зручна. Дякую. 

Влад пройшов кілька кроків, зупинився біля столу, де ще лежала його книга. Узяв її, подивився на обкладинку, якої не було, і поклав назад. 

– От що… – зупинився на пів слові. – Я не встиг усе прибрати. Андрій казав, що ти вже тут, а я ще бігав із продуктами. 

– Я бачила. Паста була смачна, – сказала я. Це прозвучало майже як комплімент. Майже. 

Він усміхнувся, але якось невпевнено. 

–То ти журналістка? – запитав, ніби це не давало йому спокою. 

– Ще ні. Але планую. – Я зробила паузу. – А що? Невже боїшся, що я напишу про тебе? 

– Ні, –відповів швидко. – Просто… ти дивишся так, ніби вже щось знаєш. 

Я не відповіла. Бо знала, що він мав рацію. Влад постояв ще трохи, потім кивнув і рушив до дверей. 

– Якщо щось треба – просто скажи. Я… не завжди вмію поводитися з людьми, але стараюся. 

– Добре, – сказала я. І коли він вийшов, я знову відкрила ноутбук. 

Чернетка все ще була на екрані. 

“Деякі люди намагаються бути зрозумілими. Деякі – залишаються загадкою навіть для себе. А деякі –заходять без стуку, але виходять із повагою.” 

І вперше за день мені стало трохи легше. 

*** 

На ранок я прокинулася в пустій квартирі. Тиша була приємною, не гнітючою. Пройшовши на кухню, я побачила записку, приклеєну до холодильника. 

“Доброго ранку! В нас ранкове тренування, тому ми залишили, тобто Влад приготував, в холодильнику на тебе сніданок. Смачного!” 

Я усміхнулася. Невимушено, коротко. 

 – Старається, – промовила я, відкриваючи холодильник. 

 – Прикидається святим, – додала тихо, майже шепотом. – Ховає справжнє єство за ввічливістю і пастою з зеленню. 

Тарілка з омлетом, акуратно накрита фольгою, склянка апельсинового соку. Все чисто, охайно, правильно. 

 – Ідеальний хлопець для маминої подруги, – прошепотіла я, сідаючи за стіл. 

Я взяла виделку, подивилася на їжу. Омлет був охайно накритий фольгою, сік – холодний, свіже вичавлений. 

– Хоча готує смачно, – промовила я, не стримуючи іронії. – Святенький Влад. Турботливий, уважний. Ідеальний фасад.