Розділ 2. Влад

Я сидів на ліжку й втупився в телефон. Знову відкрив цей бісовий блог. Маргаритка – самозваний критик, яка, здається, навіть не розуміє, що таке справжній хокей. У новому пості про нашу гру з "Борсуками" вона назвала мене "середнім гравцем" і написала, що я "занадто багато на себе беру". 

Серйозно? Вона не бачить, як я ризикую на льоду заради команди? 

Блог існує вже два роки, але я натрапив на нього пів року тому – після того, як одна знайома з сарказмом згадала про мої результати. Спочатку не звертав уваги, але коли почав читати, зрозумів: це суцільна отрута. Маргаритка постійно пише про наш клуб, ніби її мета принизити нас навіть після перемог. А її коментарі необґрунтовані, злісні, я не міг їх терпіти. 

Я кинув телефон на подушку й зітхнув. Можна було просто вимкнути інтернет, але її слова крутилися в голові. Дивно, як одна людина може так зачепити, навіть не розуміючи суті гри. 

Андрій ставиться до цього легше. Він завжди був спокійнішим, без зайвих переживань. Коли ми граємо разом – усе здається простішим. Але коли сторонні судять з дивану, це мене дратує. Я викладаюся на льоду, а вони – клацають клавіатурою. 

Роздратування наростало. Я штовхнув шматок піци назад у коробку, підвівся й пішов на кухню. Відкрив банку енергетика, ковтнув – холодна рідина обпекла горло. Ніби прокинувся не спокій, а контроль. 

Взув черевики, накинув куртку й вийшов. Місто вже стихло: кілька машин повільно їхали вулицею, а я йшов зі списком продуктів у руці. Думав про сестру Андрія. Я нічого про неї не знав, а тепер мав ділити з нею простір. Невідомість дратувала. Тож я вирішив приготувати щось просте – маленький жест, щоб її прихід був менш напруженим. 

Побачивши машину Андрія біля під’їзду, я згадав, що обіцяв прибрати квартиру. Коли увійшов усередину, почув дзюрчання води. Хтось мив посуд – той самий, який мав помити я. 

– Серйозно? – голос Андрія з кухні звучав не сердито, а радше втомлено. – Я залишив тебе лише на годину, а тут усе як після бурі. Банки з-під енергетиків валяються по всій квартирі. Ти хоча б одну міг викинути? 

Я зайшов на кухню, поставив пакет із продуктами на стіл і спробував говорити спокійно. 

– Пробач, я був надто зосереджений на своїх проблемах і забув про прибирання. 

Андрій витер руки рушником, розвернувся. У його погляді було більше втоми, ніж злості. 

– І це я ще не починав за коробку з-під піци, яку ти залишив у кімнаті, де буде спати моя сестра. Але не переживай – я вже прибрав. 

Я опустив очі, проковтнув відповідь, яка крутилася на язиці, і тихо сказав: 

– Я приберу решту. Обіцяю. Але спочатку – вечеря. Добре? 

Він мовчки кивнув. Я почав розкладати продукти, намагаючись зосередитися на чомусь простому. На чомусь, що точно вдасться. 

Паста, помідори, болгарський перець, часник, соус, нічого складного, але достатньо, щоб створити щось тепле й домашнє. Поки вода закипала, я нарізав овочі. Рухи були автоматичні, але в кожному трохи напруги. Хотілося зробити все правильно. 

– Щось купив для вечері? – озвався Андрій, сідаючи за стіл. 

– Пасту. Нічого особливого, але нормально для першого враження, – відповів я, відкриваючи банку соусу. 

Андрій усміхнувся й кивнув. 

– Відповідальний підхід. Сподіваюся, вона не надто вибаглива в їжі. 

Я знизав плечима. 

Запах часнику й томатів наповнив кухню, і з кожною хвилиною напруга спадала. Ми говорили ще трохи – про її навчання, звички, про те, що вона не їсть м’яса й любить чай без цукру. Я запам’ятовував усе, намагаючись не зіпсувати перше враження. 

Коли паста була готова, я виклав її на тарілки, прикрасив зеленню й поставив одну перед Андрієм. 

– Готово. Сподіваюся, підійде і їй. 

Андрій глянув на годинник, потягнувся й пішов до коридору. 

– Поліно! Вечеря готова. Виходь, поки ще тепла. 

Я завмер, дивлячись на двері. Усередині зібрався, ніби перед важливою розмовою. Хотілося справити на неї гарне враження. 

Певне, це вже буде друга спроба. Перша, відверто кажучи, провалилася. 

Коли вона вийшла з моєї кімнати, яка тепер належала їй, я застиг. Поліна виглядала зовсім не так, як я уявляв. Темне волосся спадало на плечі, створюючи контраст із блідою шкірою. Великі карі очі ковзали по кімнаті, оцінюючи кожну деталь. У її поставі – стримана холодність. Не зверхність, а впевненість людини, яка звикла покладатися лише на себе. 

Одяг простий, але продуманий: світло-сіра футболка, зав’язана вузлом, підкреслювала талію, темні джинси сиділи ідеально. Вона не намагалася справити враження, і саме це враження справляло. 

– Ми точно не бачилися раніше? –вирвалося в мене. 

Поліна злегка нахилила голову, на її губах промайнула ледь помітна усмішка, і зникла. 

– Ні, не думаю, – відповіла вона спокійно й пройшла повз, залишивши по собі легкий аромат квіткових парфумів. 

Я стояв ще кілька секунд, намагаючись збагнути це дивне відчуття.